Війна і мир 1-2 - Лев Миколайович Толстой
П'єр, зробившись несподівано багачем і графом Безуховим, після недавньої самотності й безтурботності, відчув себе до такої міри оточеним, заклопотаним, що йому, тільки в ліжку вдавалося залишитися наодинці з самим собою. Йому треба було підписувати папери, знатися з присутственими місцями, про значення яких він не мав ясного уявлення, питати про щось головного управителя, їхати в підмосковний маєток і приймати безліч осіб, які раніш і знати не хотіли про його існування, а тепер були б ображені й засмучені, якби він не захотів їх бачити. Всі ці різноманітні особи — ділові, родичі, знайомі — всі були однаково приязні до молодого спадкоємця; всі вони, очевидно й безсумнівно, були впевнені у високих П'єрових гідностях. Безперестанно він чув слова: «З вашою незвичайною добротою», або: «При вашому прекрасному серці», або: «Ви самі такі чисті, графе…», або: «Якби він був такий розумний, як ви» і т. ін., так що він щиро починав вірити в свою незвичайну доброту і в свій незвичайний розум, тим більше, що й завжди у глибині душі йому здавалося, що він справді дуже добрий і дуже розумний. Навіть люди, які раніш були злими й очевидно ворожими, ставали з ним ніжними й починали любити його. Така сердита старша з княжен, з довгою талією, з пригладженим, як у ляльки, волоссям, після похорону прийшла до П'єрової кімнати. Опускаючи очі й безперестанно спалахуючи, вона сказала йому, що дуже жалкує, що між ними були непорозуміння, і що тепер не почуває за собою права будь-чого просити, хіба тільки дозволу, після удару, що спіткав її, залишитися на кілька тижнів у домі, який вона так любила і де стільки принесла жертв. Вона не могла стриматися й заплакала при цих словах. Зворушений тим, що ця статуєподібна княжна могла так змінитися, П'єр узяв її за руку і просив пробачення, сам не знаючи, за що. З цього дня княжна почала плести смугастий шарф для П'єра і зовсім змінилася до нього.
— Зроби це для неї, mon cher; все-таки вона багато натерпілася від небіжчика, — сказав до нього князь Василь, даючи підписати якийсь папір на користь княжни.
Князь Василь вирішив, що цю кістку, вексель на тридцять тисяч, треба було все ж кинути бідній княжні для того, щоб їй не могло спасти на думку розводитися про участь князя Василя у справі мозаїкового портфеля. П'єр підписав вексель, і відтоді княжна стала ще добрішою. Молодші сестри стали також привітними до нього, особливо наймолодша, гарненька, з родимкою, часто бентежила П'єра своїми усмішками й тим, що ніяковіла, побачивши його.
П'єру таким природним здавалося, що всі його люблять, таким здавалось би неприродним, якби будь-хто не полюбив його, що він не міг не вірити у щирість людей, які оточували його. До того ж у нього не було часу питати себе про щирість чи нещирість цих людей. Йому весь час було ніколи, він увесь час почував себе в стані лагідного й веселого сп'яніння. Він почував себе центром якогось важливого загального руху; почував, що від нього чогось увесь час чекають; що коли він не зробить того-то, він засмутить багатьох і позбавить їх сподіваного, а коли зробить те-то й те-то, все буде гаразд, — і він робив те, чого вимагали від нього, але це щось хороше все залишалося попереду.
Більше за всіх інших в цей перший час як П'єровими справами, так і ним самим оволодів князь Василь. Відколи помер граф Безухов, князь Василь не випускав з рук П'єра. Він мав вигляд людини, обтяженої справами, втомленої, змученої, але із, співчуття не спроможної, нарешті, кинути на свавільство долі та шахраїв цього безпорадного юнака, сина все-таки його друга, après tout[310], і з таким величезним багатством. У ті кілька днів, що він пробув у Москві після смерті графа Безухова, він закликав до себе П'єра або сам приходив до нього і казав йому те, що треба робити, таким тоном утоми і впевненості, наче він щоразу примовляв:
«Vous savez, que je suis accablé d'affaires et que ce n'est que par pure charité, que je m'occupe de vous, et puis vous savez bien, que ce que je vous propose est la seule chose faisable»[311].
— Ну, друже мій, завтра ми їдемо, нарешті, — сказав він до нього якось, заплющуючи очі, перебираючи пальцями його лікоть і таким тоном, наче те, що він говорив, було давним-давно вирішене між ними і не могло бути вирішеним інакше.
— Завтра ми Ідемо, я тобі даю місце в своїй колясці. Я дуже радий. Тут у нас усе важливе закінчено. А мені вже давно б треба. Ось я одержав від канцлера. Я його просив за тебе, і тебе зараховано до дипломатичного корпусу і зроблено камер-юнкером. Тепер дипломатичний шлях тобі відкритий.
Незважаючи на всю силу тону втоми і впевненості, з якою промовлені були ці слова, П'єр, так довго думавши про свою кар'єру, хотів був заперечувати. Та князь Василь перебив його тим воркотливим, басовитим тоном, що виключав можливість перебити його мову і що його він вживав тоді, коли конче треба було переконати.
— Mais, mon cher[312], я це зробив для себе, для моєї совісті, і мені дякувати нема чого. Ніколи ніхто не скаржився, що його занадто любили; а потім, ти вільний, хоч завтра кинь. От ти все сам у Петербурзі побачиш. І тобі давно час відійти від цих жахливих спогадів. — Князь Василь зітхнув. — Так-так, серце моє. А мій камердинер хай у твоїй колясці їде. Ага, до речі, я мало не забув, — додав ще князь Василь, — ти знаєш, mon cher[313], у нас були рахунки з небіжчиком, то з рязанського я одержав і залишу: тобі не треба. Ми з тобою поквитаємось.
Те,
