Львів. Пані. Панянки - Уляна Дудок
«А раптом знову закортить цій фурії завіятись у далекі краї, знімати своє кіно, робити надцікаві знімки тубільців і писати про це репортажі? Цієї втечі я точно не переживу, – не раз думав собі Жан. – А що робитиму? Чи буду здатен покинути поважну службу посла й податись її слідами? Гм… Але ж тепер вона не сама. У неї є я – її чоловік, і дітки. Ні, вона не втече. Такі не вміють зраджувати. Занадто правильна. О Боже, я щасливий…»
Жан поїхав у кількаденне відрядження до дальньої провінції. Через два дні Софія засумувала за ним. Вирішила знайти собі розвагу та вкотре трошки пригадати себе в роботі. Був спекотний літній сезон рижу. Саме в цей період обожнювала відправлятись на прохід за місто. Переклала всю хатню роботу на Лю, ранесенько приспала дітей і стала збиратись на спацер. Якщо о цю пору року вийти за місто, то можна годинами любуватись буйними полями рижу, які тягнуться зеленою соковитою смугою аж до самісіньких гір. Софія любила бродити над каналами, якими була посічена вся посівна територія. Та були в цих прогулянках і трохи прикрі моменти, які щиро засмучували європейку, коли брала із собою камеру. Китайці, наче діти, встидалися бути перед фотоапаратом поважної білої пані, полохались незрозумілого для них процесу й тікали. Де там їх зазнимкуєш чи зафільмуєш? Цього разу надумала вдатись до хитрощів. Вирішила трошки замаскуватись, аби бути менш помітною серед корінних мешканців, бо мала таки надію, не привертаючи до себе уваги, зачаїтись десь між деревами та фотографувати не тільки красу природи, а й разом з нею й людей у передвечірньому сонці.
– Лю, – звернулась до хатньої помічниці. – Дай мені свій одяг. Піду в люди, наче китаянка. І парасольку дай. Раптом приймуть за свою і не помітять підміни? – тихенько засміялась.
Лю і собі нишком порснула, але чемно пішла до свого покою виконувати доручення.
І от, вбрана у чужоземний стрій, Софія почимчикувала до рижових плантацій. Ховаючись під парасолькою, намагалась дріботіти кроком, як справжня китаянка. Та високий зріст і довгі ноги видавали її навіть у такому доброму маскараді. Китайці одразу ж пізнали її по постаті. Омріяна непомітність перетворилась на цілу театральну виставу з численними глядачами. За лічені хвилини збіглась довжелезна процесія дітваків. Вони тупотіли позаду та сміялись, тицяючи пальцем у Софію. І хоч почувалася тепер комедіанткою, та сміялась з усіма за компанію, чим викликала зворотньо ще більший регіт.
«Китайців нелегко перехитрити… Вони навіть своїх власних богів перехитрують…» – запише через деякий час у своєму деннику Софія.
Защепила парасольку в тонку паличку й повернулась додому, щоби перебратись у власне автентичне вбрання. За кілька хвилин хутко натягнула на себе вишиту сорочку, що передали їй минулого року з Яворівщини. Красиво оздоблені манжети та рукави, а на грудях невеличкий виріз. Дрібні елементи обліпили біле полотно різноманітними кривульками, клинцями та сосонками, старанно вигаптуваними блакитно-синьо-зеленими нитками. Поглянула на себе у люстро й залюбувалась.
Вдруге вийшла з дому до затишних алей каналів уздовж зелених озер рижових піль, що порозливались на велетенських просторах. Під захід сонця посходились до високих берегів власники цих територій. Вони блаженно споглядали за плодами своєї аж ніяк не легкої праці під ніжний спів птахів, що порозсідались на деревах та млосно наповняли простір переливами чистих нот. Окремі мешканці ближніх територій принесли у клітках домашніх пернатих друзів та розвішали ці конструкції на гілках дерев. Самі ж умостились поруч і заграли на мандолінах, наче робили музичний супровід крихітним солістам. Такого концерту не побачиш ніде в цілому світі. Було у довколишній картині щось тягучо-заспокійливе та велично-незрозуміле. Гармонія людини і природи, праці і її плодів, тиші та гомону. Але в чому ж таки крилась ця загадкова китайська іншість для європейки? Якщо заплющувала очі, то здавалось, наче відбуваються довкола якісь ритмічні веселі дійства. Та варто було зробити навпаки – розплющити очі й закрити долонями вуха, і ввижалось, що час зупинився або дужедуже сповільнився в просуванні.
Софія дістала свою «Leica» і спробувала зробити кілька кадрів. У цю ж хвилину порушилась вся довколишня ідилія, почався справжній рух та пожвавлення. Камера сполохала обачних китайців. Застигла картинка реальності швидко зарухалася. Люди порозбігались від Софії у різні боки. Не прийнято було в них фотографуватись. І тільки з десяток малюків, що бігли за нею ще під час першого виходу з хати, сплющили личка в смішні гримаски й подивились у самісіньку камеру до знимки.
Пізніше зробила ще кілька фото природи й одного старенького сивого тубільця. Кадри обіцяли бути динамічними і невимушеними. Вкотре оглянула красу рижових піль і зазбиралась додому.
«Якби ж то українцям та з нашими родючими землями додати ще й тої вродженої несамовитої працьовитості, що так притаманна китайцям, тоді б у нашім краю почався би направду золотий час і повний розквіт», – думала собі дорогою до хати. «В Україні зараз війна», – тяжко зітхнула. Чи прийде колись той час, аби знову могла приїхати на Батьківщину? Скучила. Шалено скучила за рідною землею. Навіть у тридцять дев’ятім році не змогла вже приїхати на похорон до батька. Сумні та прикрі часи настали там. Неволя й страх. Біда і біль. Для неї, що добре знає запах свободи ще з юних літ, рідна земля перетворилась на одну суцільну в’язницю, гірку тюрму, закритий обмежений простір. Сьогодні з нею завжди поряд коханий чоловік, дорогенька матуся й діточки – її родина, її зміст життя, її гармонійне наповнення. З віком приходить переоцінка цінностей. І найболючіша вона тоді, коли настає час утрат. Досі на серці стікає сукровицею незагоєна рана по смерті батька. Звідтоді почала максимально сильно відчувати потребу в родинному теплі, нехай і на чужині. Думала, що подорожі – то рай. Але ні. Рай – це коли рідні тобі люди поруч. А подорожі? Трішки сумує за ними. От нехай підростуть діти, і тоді ще обов’язково поїде мандрувати. Разом із коханим Іванком. Кажуть, що рай там, де ти народився.
Та сьогодні її рай укотре перетворили на пекло.
Поверталась додому. Темніло. Сусідні вулички коло її оселі звично затягло ледь вловимим солодкавим запахом опію. З інтересом вдихала цей аромат і відчувала привабливість його тайни…
III. Гостя у ріднім краю (Львів до окупації 1939 р.)
