Японський коханець - Ісабель Альєнде

оздоблення невеличкого помешкання, як через необхідність, мали опинитися в крамниці забутих речей, за винятком крісла абрикосового кольору, в якому минули останні роки кота і яке Ірина вирішила віддати Кеті, бо тій воно завжди подобалося. Дівчина складала до валіз широкі брюки, полотняні туніки, довгі безрукавки з шерсті лами, шовкові шалики, запитуючи себе, хто це все успадкує — їй хотілося бути ставною, як Альма, щоб мати можливість носити її одяганки, зробитися такою як вона й користуватися червоною помадою та парфумами з ароматом бергамота й помаранчі. Інші речі Ірина поклала до коробок — приїхати по них мав шофер родини Беласко. Тут були альбоми, в яких відбивалося Альмине життя, документи, книжки, похмурий малюнок табору в Топазі й ще дещо. Ірина завважила, що Альма з властивою їй серйозністю підготувала свій відхід — жінка позбулася всього другорядного, залишивши тільки найнеобхідніше, упорядкувала свої речі й свої спогади. За тиждень жалоби Ірина мала досить часу, щоб оплакати Альму, але зараз, підсумовуючи її перебування в Лак-хаузі, дівчина знову прощалася з нею, і це було так, наче вона вдруге її ховала. Засмучена, сіла серед коробок і валіз й розкрила сумку, яку Альма завжди брала з собою, коли тікала з Лак-хаузу: поліція знайшла сумку в понівеченому «смарті», й Ірина привезла її з лікарні. В сумці лежали Альмини нічні сорочки, лосьйон, креми, пара змінної білизни та портрет Ітімея в срібній рамці. Скло розбилося. Дівчина обережно прибрала уламки й витягнула фотографію, прощаючись заразом і з цим таємничим коханцем. Аж раптом їй у руки впав лист, який Альма ховала за знімком.

В цю мить хтось штовхнув напівпрочинені двері, і до помешкання боязко зазирнула голова Кірстен. Ірина підвелася, і жінка схвильовано, як завжди, коли віталася, її обійняла.

— Де Альма?

— На небі, — це було єдине пояснення, що спало на думку Ірині.

— А коли вона вернеться?

— Вона не вернеться, Кірстен.

— Ніколи?

— Ніколи.

Безневинне лице Кірстен спохмурніло. Вона зняла окуляри, протерла їх краєм блузки, почепила знову й наблизила обличчя до Ірининого, щоб краще її бачити.

— Точно ніколи?

— Точно. Але тут у тебе багато друзів, Кірстен, і ми всі тебе любимо.

Жінка зробила знак, щоб Ірина зачекала, й пошкандибала галереєю до колишнього дому шоколадного магната, де тепер містилася клініка болю. Повернулася за чверть години з наплічником за спиною, задихаючись, бо її надто велике серце не витримувало швидкості. Кірстен зачинила двері, засунула защіпку, обережно запнула фіранку і піднесла палець до губ, показуючи Ірині, що та повинна мовчати. Потім передала їй наплічник і по-змовницьки посміхнулася, сховавши руки за спину та погойдуючись на підборах. «Це тобі».

Ірина відкрила наплічник, побачила перев’язані резинкою пакети й здогадалася, що це ті самі листи, які регулярно одержувала Альма, а вона з Сетом марно шукали — листи від Ітімея. Листи не загубилися назавжди в банківському сейфі, чого вони найбільше боялися, а зберігалися у найнадійнішому в світі місці — у наплічнику Кірстен. Ірина зрозуміла, що Альма, знаючи, що помирає, довірила їх Кірстен і вказала, кому віддати. Чому саме їй? Чому не синові чи онуку, а їй? Вона зрозуміла це як посмертне послання Альми, яка в такий спосіб хотіла сказати, як любить її, як їй довіряє. Дівчині здалося, що в її єстві щось розколюється, наче тріснутий глиняний глек, а її вдячне серце надимається, мов прозора актинія. Перед цим доказом дружби в Ірини виникло відчуття власної гідності, як у її безневинні часи; примари минулого почали відступати, й жахлива влада, яку мали над нею знімки вітчима, зменшилася до своїх реальних розмірів здобичі для безвісних істот — безіменних, бездушних, безсилих.

— Господи, Кірстен! Уявляєш, я понад півжиття боялася чогось примарного.

— Це тобі, — повторила Кірстен, показуючи на вміст наплічника.

Того дня, коли Сет повернувся додому, Ірина обхопила руками його шию й поцілувала з незнаною доти радістю, здавалося б, не надто доречною в ці дні жалоби.

— Маю для тебе сюрприз, Сете.

— Я теж. Але спочатку твій.

Ірина нетерпляче повела його до столу з чорного граніту на кухні, на якому лежали пакети з наплічника.

— Це Альмини листи. Я чекала на тебе, щоб їх розпечатати.

Пакети були пронумеровані. Їх було одинадцять — по десять листів у кожному, за винятком першого, де лежали шість листів і кілька малюнків. Вони вмостилися на дивані й почали переглядати листи в тому порядку, як залишила їх власниця. Зі ста чотирнадцяти послань деякі виявилися короткими, інші докладними, якісь містили більше інформації, якісь менше, і підписані вони були просто Іті. Листи з першого пакету, написані дитячим почерком на вирваних із зошита аркушах у клітинку, надходили з Танфорана й Топаза, і цензори так попрацювали над ними, що зміст було годі зрозуміти. У малюнках уже тоді прозирали виразні чіткі лінії того стилю, яким вирізнялася картина, що була з Альмою в Лак-хаузі. Щоб прочитати всю кореспонденцію, знадобилося б кілька днів, але при побіжному огляді вони завважили, що решта листів була датована різними періодами, починаючи з тисяча дев’ятсот шістдесят дев’ятого року; йшлося про сорок з перервами років листування, позначеного однією спільною рисою: це були любовні послання.

— За портретом Ітімея я знайшла ще один лист, датований дві тисячі десятим роком. Але всі ці листи старі й надіслані на адресу будинку Беласко в Сі-Кліффі. А де ті, які Альма одержувала останні три роки в Лак-хаузі?

— Гадаю, це вони ж, Ірино.

— Не розумію.

— Бабуся все життя зберігала листи Ітімея, що надходили до Сі-Кліффа, бо весь час мешкала там. Потім, коли перебралася до Лак-хауза, вона почала через певні проміжки часу пересилати їх собі сама, по одному, в тих жовтих конвертах, які ми з тобою бачили. Альма одержувала їх, читала й зберігала так, наче вони надійшли вперше.

— Навіщо вона б це робила, Сете? Альма була при повному розумі. Вона не виявляла жодних ознак старечого слабоумства.

— Саме це й дивовижно, Ірино. Вона чинила так цілком свідомо і з певною метою — щоб підтримувати живою ілюзію великого кохання, яке пронесла крізь усе життя. Ця, наче зроблена з твердої криці, стара в глибині душі була неймовірно романтичною. Я переконаний, що й гарденії вона надсилала щотижня собі сама, а ці її втечі з Лак-хаузу були не до коханця: вона їздила до халабуди в Пойнт-Реєсі, щоб воскресити давні зустрічі, вимріяти їх, оскільки не могла розділити з Ітімеєм.

— Чому не могла? Вона їхала до нього, коли трапилася