Похорон богів - Іван Іванович Білик

одчиняв і зачиняв браму Подільських воріт. Якось серед ночі, десь, мабуть, після других півнів, хтось почав гамселити в браму. Сторожа спала в забрамній кліті й вухом не вела, цілком поклавшись на приворітного Добриню, а той сидів за бійницею й мовчав. Хотів провчити молодого Асмусовича.

Блуд горлав і лаявся за брамою цілу ніч. Доброчин відчинив йому перед самим сходом сонця. Блуд аж зубами скреготав:

— Яка падлюка не відчиняла браму?

— Це я, — сказав Доброчин і нахабно вишкірився.

— А-а, ти-и? — Блуд вихопив з піхов меч і кинувся па приворітного: — Зараз ти в мене закаєшся на всі віки!

Але Доброчин теж мав меча при боці. Він одбив перший навальний випад і став спиною до воріт. Сторожі ще спали, на вулиці теж не видно було ні душі. Блуд не сподівався такого від зухвалого робича, якого, звичайно ж, знав, і кинувся вперед ще з більшою люттю. Невловним порухом кисті Доброчин «закрутив» його меч навколо свого меча, сіпнув на себе й трохи ліворуч, і Блудів меч брязнув на поміст.

Блуд ошелешено позадкував од брами. Таку хитрість мечну знав лише Свенельдів дружинник Лідулфост, і раптом цей деревлянський робич... Це було несподіванкою для обох: Доброчин теж уперше скористався хитрістю насправжки, хоч готувався до неї вже котрий рік. Сторожі й досі не подавали голосу, на вулиці так само нікого не було. Доброчин приставив меч до грудей Блуда.

Той оторопіло розглянувся й зблід. Життя його повисло на волосинці, й він мовби відчув її жалібний тонкий трем, але Ольжиному робітникові й цього було досить. Він сховав меча в піхви і спокійно поліз угору до бійниць.

Там сиділи обидва сторожі й змовницьки підморгували до нього. Ті самі сторожі, про яких Доброчин думав, що вони сплять непробудним сном.

— Тепер стережися, — сказав дідо Дан. — Він тобі такого не подарує.

Одного разу Блуд перестрів Доброчина сам на сам: на березі Почайни за Подолом. Добриня в самих підштаниках купав коня, лишивши меч разом з одягом під кущами.

Блуд од несподіванки закам'янів, а потім стямився й блиснув зубами:

— Я безоружних не б'ю!

Але причина була не в тому, бо Доброчин напевно знав, що Блуд колись убив одного безоружного.

Потім вони ще разів зо п'ять стикалися сам на сам, очі Блуда щоразу хижо зблискували, та він мерщій притлумлював той зблиск.

Тепер Доброчин більше не вагався.

Запізнілий сніг навколо Києва давно зійшов, дорога протряхла, на галявинах виткнулася молода трава, коні обнюхували невловні стебельця й схвильовано форкали. Київ ще вабливіше вимальовувався на позеленілій горі, а Доброчин і не думав зніматись.

— Чого стоїмо? — нагадав йому Володимир.

Доброчин усміхнувся кутиками вуст:

— Не діждешся братової смерті?

— Що? — не второпав Володимир, і Доброчин поквапився зам'яти невдалий жарт. Він і не збирався йти на приступ. Груша мала впасти сама, належало тільки набратися терпіння.

Вірні люди доносили йому, що кияни не мають наміру повставати, бо в Доброчина така ж гридьба, як і в Свенельда, мовляв, один біс. Учора Доброчин велів запитати Блуда, чи не міг би він підмовити Свенельда й Местишу втекти, а тепер чекав на відповідь. Але відповіді й досі не було.

Після звіщання з воєводами, на якому знову зчепилися Сігурд і Угоняй, цього разу за борошно та коней (Сігурд вимагав оддати заводних йому, бо варяги, переповнивши свої дракари харчем та вівсом, од самого Полоцька мусили йти пішки), — всіх кликнули на обід до Володимирового шатра.

Крім челядників і челядниць, у шатрі була ще нова Володимирова жона — молода княгиня Рогніда. Доброчин не міг надивуватися з цієї жони. Коли б він не бачив її з минулого літа, зроду не впізнав би в ній оту зашарпану полоцьку княжну, дикооку доньку варяга Ругвальда — Ругнеду, яка на весіллі дряпалася й сичала на всіх, наче змія підкамінна. За кілька днів з Рогнідою сталось диво.

Після весілля вона принишкла й не підводила очей, ховаючи в них подив і розгубленість. Так минуло кілька днів. А потім Рогніда мовби розквітла якось ураз; вона ще боялася й соромилась, не довіряючи тим почуттям, що так раптово її заполонили. Це тривало місяць або й два, поки вона зовсім заспокоїлася, віддавшись плинові нового життя.

Доброчин лише не міг зрозуміти свого небожа: любить Володимир свою нову жінку чи ні. Не розумів навіть простішого — чи поборов він зненависть і огиду до княжни. Хоч краще за нього Володимира навряд чи знала й мати. Доброчин давно помічав, що юний князь важко сходиться з жінками, й відносив це на карб тогобічних сил: чоловіка створюють боги й вони ж покеровують чоловіком.

Найдужче здивувався Доброчин, коли на п'ятий день після виходу з Полоцька, щойно проминувши Смоленськ, він побачив за своєю валкою дракарів та ладь невеликий насадний човен, гнаний четвіркою дужих веслярів. На носі насаду, закутана по самі очі в довгий ведмежий кожух, сиділа нова княгинька Рогніда. Так до самого Києва вона й пливла в хвості.

Доброчин знову почав придивлятись до Володимира, не зважаючи на безліч витяжних турбот. На небожевім обличчі застигла вдоволена усмішка, й Доброчин збагнув, що Володимир подолав у собі неприязнь до Рогніди. Доброчинові стало прикро за себе й за сина рідної сестри. Але вже в стані серед Дорогожицької пущі Володимир мало не щодня почав згадувати Новгород, і це було знаком на те, що він думає про своїх синів і княгиньку Людмилу, хоча жодним словом і не згадав про них. Це не могло не втішити Доброчина. Княгинька Рогніда допомагала челядницям подавати страви й сама наливала в братину смоленські вистояні меди. Очі її збуджено сяяли, обов'язки господині були Рогніді до душі, й це певною мірою примирювало Доброчина.

— Вуйку, чому не пієш мет?

Тепер вона вже не казала, як у той весільний день, що «не гавкає по-руськи», охоче щебетала з усіма, звертаючись свейською мовою лише до Сігурда та королевича Олафа.

Щойно закінчився обід, як до шатра ввійшов челядник і сказав Доброчинові, що його кличе якийсь простий чоловік. Доброчин покинув воєвод і квапливо вийшов. То був чоловік, якого Доброчин чекав од самого рана: потаємний вислідник і гонець.

— Щось довго ти барився... — з підозрою мовив Доброчин.