Похорон богів - Іван Іванович Білик

В літо 875-е. Пруги на сіверянах були.

В літо 876-е. Нічого такого не було.

й літо 877-е. Перед Великоднем випав у Києві малий сніг.

В літо 878-е. До самого березіля падали дощі, й вимокло все озиме, але просо вродило й такоже овес.

В літо 879-е. Ліг новгородець Хрьорек на одрі своєму й сказав: «Оце вже помираю», й сказав іще до челядинів своїх: «Прикличте нову жону мою та швагра мого Ольга й принесіть дітей моїх!» І прикликала челядь жону Хрьорекову та швагра Ольга, й принесли дітей його. І показав Хрьорек на швагра свого, мовлячи: «Оце вже прийшла по мене моя смерть!» І за цими словами випустив грішну душу з уст і не став жити.

Мав Хрьорек сина Інгваря й дочку Гертруду вельми малих, а жона його ходила з третім, і сказала до Ольга Хрьорскова жона: «Занапастив єси мого мужа, яко перед цим обох його братів — Трувора й Сіневса, а тепер хочеш занапастити Хрьорекових дітей?» Сказав їй Ольг, говорячи: «Не занапащу».

Не був-бо з роду ярлів, сиріч варязьких князів, а був з роду простого людського, тож не міг сісти на Хрьорековому столі: вбили б його ярли варязькі. Сказав Ольг до Хрьорекової вдови: «Княжитиму за твого сина Інгваря, поки підросте. Скажи лише всім ярлам, яко Хрьорек доручив свого сина мені, щоби я княжив за дітеського».

І сказала Хрьорекова вдова. Став же княжити Ольг у Новігороді, та не мав своїх дочок а чи синів, була-бо його жона Гільда, Хрьорекова рідна сестра, зроду негодна.

В те ж літо пойняв за себе Ольг нову жону, але вбоявся ярлів і не вигнав жони старшої, Гільди. І княжив миром у Новігороді та всіх Хрьорекових городах.

В літо 880-е. Заратилися полочани та кривичі низові, й пішов Ольг на полочан та кривичів, і взяв город їхній, і сидів там.

В літо 881-е. Пішов Ольг на кривичів і взяв город їхній Смоленськ.

Року 979-го

МІСЯЦЯ БЕРЕЗІЛЯ

В ДВАДЕСЯТЬ ДРУГИЙ ДЕНЬ

В інші літа це було велике свято: різдво весни, коли день дорівнює ночі, велике переважування чорних та білих богів, радісне повноліття Дажбога-Сонця, чиє потаємне ймення було Хоре, вимовлюване пошепки, та й то тільки в цей урочий весняний день. Ярополк іще не забувся, який трем викликало в нього се потаємне боже ім'я, коли Дажбожий волох нахилився й прожебонів йому його на вухо: від несвідомої радості й страху княжич аж похолов.

Тепер Ярополкові й не вірилося, що все те було колись, що були батько й стара княгиня Ольга, було бездумне й легке дитинство й ще щось, чому не вигадаєш і назви. Й де поділося все оте, часто запитував себе Ярополк і мимоволі, мов тать за вкрадений гаманець, лапався за душу. Під сорочкою муляв маленький золотий хрест.

І все-таки причина була не в хрестикові. Початок усього належало шукати в тумані вже призабутих малих літ, коли ще жила стара княгиня й іноді навідувався додому батько.

В тому й полягала причина безвітряних дітеських часів: десь там блукає світами батько; він далеко, але він є.

А тепер, замість усього, на грудях золотий хрестик, який мовби перекреслив хижою лапкою все його дотеперішнє життя. Перекреслив минуле, за яке досі вдержувалися всі Ярополкові думки. Тепер цього не стало.

За вікнами хорому починавсь урочий весняний день, але в дворі не чути було святкового пожвавлення, як чулося воно ще навіть торік. Княжий двір притих і нашорошився. Кожен чогось боявся й щось виглядав, кожен порівнював і зважував, і те прискіпливе зважування було не на користь багатьох киян.

Ярополка зовсім не спантеличили чутки про Володимира та Доброчина — рано чи пізно обидва мали прийти сюди. Єдине, про що майже шкодував Ярополк, — що не прийшли бодай минулого літа. Про взяття Полоцька він довідався ще восени — невдовзі після того, як на грудях у нього повис хрест. «Що я тепер міг би сказати Володимирові? — з байдужим каяттям думав він. — Чим виправдаюсь? Хіба тим, що був і лишаюся холопом, ганчіркою в чіпких Свенельдових руках?».

Ця думка здавалась найнестерпнішою, але це теж було колись; тепер же йому до всього стало байдуже. Відчувши жіночим серцем його стан, Марія вчора сказала Ярополкові, що ходить при надії на дитя. Він про це давно мріяв — ще з тих часів, коли почав усвідомлювати свою самоту в цілому Києві. Від цього чуття зацькованості його міг порятувати хіба що син, але тепер і та новина здалася дрібною й невагомою, її Ярополкові стачило на півдня.

Різдво весни огорнули сірі хмари. І все-таки помиливсь Ярополк: гомін у дворі не припинявся. Шуміла півторатисячна гридьба, гули бугаї й іржали коні, а десь поза брамами лунко гупали ковадла та молотки. Свенельд готувався до зустрічі з Добринею.

Марія підійшла до вікна. Різнобарвні слюдяні шибочки заграли на білій Маріїній сорочці. Ярополк дивився на грекиню й не бачив обіцяного берем'я під паском: сорочка спадала по стегнах плавно й гладенько. Ярополка взяла злість на жону, він роздратовано схопився й вийшов у сіни, неспроможний витлумачити цього раптового почуття.

На теремі стояли Свенельд і Местиша, а лізницею знизу підіймався Блуд, з веселим збудженням дивлячись на Ярополка. Ярополк раптом пошкодував, що піддавсь лихим чуттям і вийшов, але Блуд уже піднявся нагору й поклав пальці на руків'я його меча:

— Хазарин Мусій прибув ладдями з Колися під Смоленськом. Твій братик сидів ще там, але це було перед тижнем.

Ярополк мовчки зняв його пальці зі свого меча. Від Києва до Смоленська було саме сім поприщ ладдею, але від Смоленська до Києва лише п'ять — униз за водою. Та Ярополка не збентежило навіть це.

— Не сьогодні-взавтра слід сподіватися! — таким жвавим і веселим голосом проказав Блуд, аж могло скластись враження, ніби він жде не діждеться найлюбіших родичів або сватів, а не новгородського «татя». Ярополк по черзі глянув на всіх трьох. Вони дивилися на нього, й він із подивом помітив у їхніх очах щось такс, що змусило його на мить замислитись. Там був переляк.

Князя пойняла дика радість. Ольговичі намагалися тамувати той переляк, але досить невдало й незграбно, такими очима вони дивилися на нього вперше в житті. Це наводило на