Посмертні записки Піквікського клубу - Чарльз Діккенс
Серджент Бацфас заждав хвилиночку, щоб подивитись, чи не засміявся хто з його дотепу. Пересвідчившись, що зрозумів його тільки торговець городиною, який саме цього ранку підмазував свій візок і всміхнувся, згадавши про це, серджент визнав за краще закінчити свою промову в трагічніших тонах.
— Але годі про це, джентльмени, — сказав він. — Не можна сміятись, коли щось гнітить тобі душу. Не слід жартувати, коли збуджено найглибші наші почуття. Надії та мрії моєї клієнтки пішли з вітром, і не буде поетичним перебільшенням сказати, що з вітром пішло й її заняття. Об’яви нема, але в квартирі в неї немає пожильця. Цілком пристойні джентльмени проходять повз вікна, та ніхто й ніщо не запрошує їх завітати. Похмуро й мовчазно в будинку. Не чути навіть голосу дитяти. Йому нецікаві дитячі розваги, коли мама його плаче. Воно закинуло свої крем’яшки і забуло уже застережливий оклик „без шахрайства!" А Піквік, джентльмени, Піквік— немилосердний нищитель хатнього оазису на Госвелській вулиці; Піквік, що отруїв там криниці й засипав попелом зелені моріжки; Піквік, що виступив сьогодні перед вами з своїми безсердими підливою з помідорів та з грілкою; Піквік все ще з безсоромним нахабством підіймає вгору свою голову і без єдиного зітхання жалю дивиться на вчинену ним руїну. Примусити сплатити відшкодування — тільки цим ви й можете покарати його і хоч трохи забезпечити мою клієнтку. І з проханням про відшкодування вона й звертається до своїх освічених, розважливих, справедливих, добросердих, чулих і безсторонніх земляків, що сидять сьогодні на лаві присяжних.
Так блискучо закінчивши цю прекрасну промову, серджент Бацфас сів, а суддя Старлей прокинувся.
— Прошу викликати Елізабет Клапінс, — перепочивши хвилинку, сказав серджент Бацфас з новими силами.
Найближчий пристав запросив Елізабет Тапінс, другий, що стояв неподалеку, гукнув Елізабет Джапкінс, а третій щодуху вибіг на вулицю і, аж доки не захрип, шукав Елізабет Мафінс.
Тим часом місис Бардл, місис Сендерс, містер Додсон і містер Фог спільними силами приставили місис Клапінс на місця для свідків. Коли вона міцно угніздилась на верхньому східці, місис Бардл розташувалася на нижчому з хусточкою й калошами в одній руці і з пляшкою, яка вмістила б щонайменше чверть пінти, нюхальної солі — в другій, готова першої-ліпшої хвилини прийти їй на допомогу. Місис Сендерс, тримаючи палець на пружині зонтика й готова відкрити його на першу вимогу, стала поруч приятельки і уп’ялась очима в обличчя судді.
— Заспокойтесь, прошу, місис Клапінс, — сказав серджент Бацфас. Розуміється, як тільки її попросили заспокоїтись, місис Клапінс заридала ще ревніше й виявила загрозливі ознаки близького знепритомнення, бо, як казала вона згодом, переживання подолали її.
— Чи не пригадуєте ви, місис Клапінс, — після кількох другорядних запитань сказав серджент Бацфас, — як ранком минулого липня вам довелося зайти до місис Бардл? Вона тоді саме прибирала в кімнатах свого пожильця, а ви були в задній кімнаті.
— Так, я пригадую це, мілорд і панове присяжні,— ствердила місис Клапінс.
— Вітальня містера Піквіка, здається, на першому поверсі й виходить на вулицю?
— Так точно, сер.
— А що ж ви робили в задній кімнаті, мадам? — запитав маленький суддя.
— Я не хочу обманювати вас, мілорд і панове присяжні,—помітно хвилюючись, запевнила місис Клапінс.
— Вам і краще буде нікого не обманювати, мадам, — сказав маленький суддя.
— Місис Бардл не знала, що я там. Я вийшла з дому з кошиком, бо хотіла купити три фунти ниркового лою, який коштував тоді два з половиною пенси, і побачила, що двері з квартири місис Бардл ловлять гав.
— Кого ловлять? — скрикнув маленький суддя.
— Трохи прочинені, мілорд, — пояснив серджент Снабін.
— Вона сказала: ловлять гав, — з лукавим виглядом зауважив маленький суддя.
— Це — одне й те ж саме, мілорд, — знову втрутився серджент Снабін.
Маленький суддя мав усе ж таки сумнів і сказав, що запише це. Після того місис Клапінс знову стала давати свої свідчення.
— Я думала, джентльмени, сказати їй доброго ранку і, піднявшись сходами, тихесенько пройшла до задньої кімнати. У вітальні хтось розмовляв, джентльмени, і я…
— І ви, напевно, стали підслухувати, місис Клапінс? — спитав серджент Бацфас.
— Вибачте, сер, — гордовито відповіла місис Клапінс, — я ніколи не дозволила б собі підслухувати. Розмовляли так голосно, що я мимоволі все чула.
— Нехай так, місис Клапінс. Значить, ви не підслухували, а просто чули голоси. Один з них належав містерові Піквіку?
— Належав, сер.
І місис Клапінс, засвідчивши, що містер Піквік розмовляв з місис Бардл, поволі, відповідаючи на силу навідних запитань, розповіла всю знайому вже нам розмову.
Присяжні з підозрою перезирнулися. Серджент Бацфас усміхнувся й сів на своє місце. Підозра перейшла в певність, коли серджент Снабін відмовився взяти свідка на перехресний допит з тої причини, що містер Піквік визнав свідчення за правдиве по суті.
Зламавши мовчанку, місис Клапінс скористалась з нагоди й зайшла в найдрібніші подробиці свого хатнього життя. Вона довела до відома суду, що тепер у неї восьмеро дітей, але місяців через шість вона сподівається подарувати містерові Клапінсу ще й дев’яте. На цьому інтересному місці маленький суддя чомусь розсердився й перебив її, і незабаром шановна леді в товаристві місис Сендерс і під доглядом містера Джексона мусила залишити залу засідань.
— Натаніел Вінкл! — викликав містер Скімпіц,
— Тут, — відповів ледве чутний голос.
Містер Вінкл увійшов до ложі свідків і, давши належну присягу, почтиво вклонився судді.
— Не дивіться на мене, сер, — роздратовано промовив суддя замість відповіді на поклін. — Дивіться на присяжних.
Містер Вінкл скорився й став дивитись туди, де, на його думку, сиділи присяжні, бачити яких він у такому збудженому стані аж ніяк не міг.
Допит почав містер Скімпін, молодий чоловік сорока двох або трьох років, що подавав великі надії. Завданням його було збити з позиції свідка, очевидно— прибічника противної сторони, і знецінити його свідчення.
— Будьте ласкаві сказати мілордові судді й присяжним, як вас звуть, сер, — містер Скімпін нахилив на один бік голову й глянув на присяжних, даючи їм на розум, що такий природний ошуканець, як містер Вінкл, напевне назветься чужим ім’ям.
— Вінкл, — одповів свідок.
— Це — прізвище. А ваше ім’я, сер? — ущіпливим тоном спитав маленький суддя.
— Натаніел, сер.
— Даніел. А друге ім’я?
— Натаніел, сер… тобто мілорд.
— Натаніел — Даніел, або Даніел — Натаніел?
— Ні, мілорд; тільки Натаніел; Даніела нема зовсім.
— Тоді чому ж