Вересові меди - Надія Павлівна Гуменюк

попісяв на порох ворогів, який ті приховали біля мурів. Приховали, ясна річ, щоб зірвати місто. А він, цей малий бешкетник, повторюю, ну зовсім випадково намочив той стратегічний військовий матеріал і звів нанівець усі ворожі наміри. Ось так і було врятовано Брюссель. Вдячні брюссельці не забули про це і спорудили ось цю чарівну бронзову статую-фонтанчик. Тепер юний герой ні на хвилину не перестає пісяти. І поки він пісяє, хай тільки спробує якийсь жорстокий агресор підступитися до славного міста Брюсселя! Хм… Ну як вам?

– Дуже, дуже милий! – усміхається Віка.

– Хто – він чи я?

– Ну, якби ви обидва були роздягнені… А так важко порівняти.

– Гаразд. Наступного разу я сфотографуюся також голяка. Ось побачите, що я миліший, ніж цей малий.

Віка сміється. Дана також не втримується. А Святослав уже «клікає» іншу фотографію.

– А оце Бостон. Я там був, коли ще в університеті вчився. А біля мене – пам’ятник горобцеві. Перепрошую, навпаки – це я біля пам’ятника горобцеві. Колись, також у давнину, ці маленькі сірі пташки врятували американських фермерів від нашестя ненажерливої гусені. Американці думали-думали, як віддячити горобцям, і спорудили ось це скульптурне диво, яким увіковічнили пташиний подвиг.

У Святослава хобі – незвичні пам’ятники рятівникам. Біля одних він зазнимкований сам, фото інших скачані з інтернету. Серед них і пильні гуси, які своїм нічним гелготанням врятували Рим від галлів, за що римляни проголосили їх священними птахами й спорудили на їхню честь велику скульптурну групу, і троянський кінь, зведений відомим скульптором у Туреччині, і до двох десятків монументів, присвячених собакам, – поводирям, пастухам, нянькам, просто відданим друзям і навіть жертвам наукових дослідів Павлова. А вдячні одесити, виявляється, збудували пам’ятник апельсину. Колись цей південний фрукт допоміг їхнім предкам піддобритися до царя, отримати від нього гроші для будівництва порту і таким чином врятувати місто.

Дана слухає Святослава і дивується – вміють же люди бути вдячними! Треба б комусь у Туричах про це розказати. Бо якщо вже говорити про вдячність, то туричівці давно мали б спорудити пам’ятник Бузьковому болоту. А таки заслужило. Скільки разів упродовж всієї історії воно рятувало їх, ховало від чужинців, давало прихисток у найскрутніші періоди життя. За час Другої світової до нього втікали так часто – з усім домашнім скарбом, з худобою – що й після війни корови, призвичаєні до тих маршрутів, бувало, самі завертали на потаємні стежки, і господарі вже знали, де шукати свою пропажу.

Треба їхати в Туричі. От тільки завесніє – і туди. Нічого чекати літа. Віка правильно каже, їй уже далеко не вісімнадцять і це ні для кого не секрет. Отже, треба поспішати, треба встигнути. Встигнути… встигнути… встигнути… Поговорить із сільським головою, з людьми. Не обов’язково, щоб пам’ятник Бузьковому болоту був із бронзи, як статуя хлопчика у Брюсселі, не конче робити його таким великим, як Троянський кінь у Туреччині. Головне – вдячність. І пам’ять.

– Дякую, мій дорогий онучку, за твою арт-терапію. Їй-богу, легше стало. Ніби й температура спала. Гарна у тебе колекція, дуже цікава. У мене теж є дещо для тебе. Поки що ось тут, у голові. Але зачекай трохи… Я тобі такого рятівника підкину! О, такого ти більш ніде у світі не зустрінеш і не сфотографуєш. Ніде! І тобі, доцю, дякую. Давай-но допоможи лежачій бабі Дані перетворитися у ходячу пані, а то лежу тут, як гусінь у коконі. А хто за мене зробить, те що я маю зробити?

2

Близько опівночі хтось постукав у причілкове вікно. Порожньою кімнатою прокотилася луна, вдарилася об двері, проникла крізь щілину до ванькірчика. Дана стривожено прислухалася. Стукіт повторився. Ще і ще раз.

– Хто там, доню?

Ну от, уже й мама почула. Вона тепер не називає її ні Даною, ні Олесею, тільки донею. Щоб не помилятися і не плутати.

– Спіть, мамо. Я зараз…

Накинула на нічну сорочку кожушок, вийшла у сіни, відсунула засув.

– Чого вам? – запитала крізь ледь прочинені двері.

– Добрий вечір, красотулько!

– А щоб тебе п’яна качка копнула, Мелешку! Який вечір? Ніч уже надворі. Чого це ти вештаєшся такої пори?

– Спасати тебе прийшов. Бо ти ж моя нєвеєста. От! Ніхто не знає, а я знаю. Бо я вістовий, мені положено знати.

– Цс-с-с… Михайлика розбудиш. Що ти там знаєш, спасителю? Тільки говори тихенько.

Мелешко переходить на шепіт, але від хвилювання знову підвищує голос, зривається на дискант.

– Ниньки ввечері приходили з лісу. Ні, не наші хлопці, і не поляки, а ті, що із звьоздами червоними, партизани, значить. Чого приходили? От уже ці жінки! Хіба тєжко здогадатися? Того, чого й усі инші приходять, – за хлібом і салом, ну, мо’, ще й за вдягачкою, бо зима ще колами ходить. Я сам їх бачив. От присій-бо! Та нехай про мене індики брешуть, коли брешу! Йшли, значиться, йшли, а тут два німчури на мотоциклі: «Хальт! Хенде хох!» А ті, ну, що із звьоздами, – пах-пах-пах. Я від страху на землю впав. Не бачив, як вони їх попахкали. А як підвівся, бачу – вони, ну, ті, зі звьоздами, вже вбитих німчурів роздягають, тоді взяли щось з мотоцикла – і дьору через городи. Вони то дали драла, а от що теперка у селі робиться! А там таке робиться! А що ще буде… Сказав мені їден важний чоловік, щоб я оповістив декого, кого треба. Тебе ж треба найперш. Бо ти моя нєвєста. От я і прибіг.

– А чого прибіг? Чим я можу зарадити? Не тягни кота за хвоста, Мелешку, бо я вже в