Вересові меди - Надія Павлівна Гуменюк
– Бабусю! Ти чого це сама відчиняєш? Тобі ж суворо заборонено вставати з ліжка. Я й не дзвонив, а стукав, щоб тебе не розбудити. А де це ж твій янгол-охоронець? Куди він подався із самого ранку та ще й у суботу? Ось я їй зараз випишу! Я їй… Сама ж казала…
– Світлику!
Хотіла обняти внука, але він відсторонив її.
– Ні-ні-ні! Я холодний, як сніговик. Бр-р-р… Бачите – навіть ніс як червона заморожена морквина. І як дримба заодно. Отак вдарю по ньому пальцем, а він – бринь, бринь, бринь. Кажу ж, морквяна буруля. Ви ще тут? Ану хутенько до ліжка! Ось роздягнуся, трохи зігріюся, дістану презенти і тоді обнімемося.
Святослав жартує, вдає безтурботного, а в очах такий смуток. І коли він зникне? І хто його прожене? Дана жодного разу не бачила тієї, що розбила серце її онукові. Але чому вона так учинила? Чому? Ніколи й не любила чи це тепер така любов – скороспіла і скороминуща? Тепер… У їхньому роду і колись любили по-справжньому, і тепер так само.
Святослав – увесь в дідуся. Високий, чорнявий, худорлявий, але м’язистий і жилавий. А здібності від обох Михайлів – прадіда і батька – перейняв: змалку тягнувся до математики, до техніки, щось постійно майстрував, переробляв, мудрував, вигадував. Для неї ті його захоплення – темний ліс. У випускному класі сконструював супер-модель літака, казав – «то літальний апарат майбутнього», переміг у міжнародній олімпіаді, виграв грант і поїхав до Оксфорду. Після університету йому, як талановитому молодому ученому, запропонували роботу в престижній штатівській лабораторії. Та інший би від радості до неба скакав, і руками, і зубами вчепився б за таку пропозицію. А він приїхав погостювати до Києва і закохався. Так закохався, що втратив голову. Талановиту розсудливу голову з блискучим аналітичним розумом! Світлу голову, начинену найскладнішими математичними формулами й конструкторськими ідеями! Голову, за яку ладні були змагатися провідні лабораторії світу! Ох, Світлику, Світлику! Який же ти…
Об’єкт його кохання якраз крутив роман з популярним молодим літератором. Але шквал почуттів від випускника Оксфорду, що обрушився на красуню, змив з її поля зору небезталанного поета. Важко сказати, що їй більше лестило – Святославове захоплення нею чи захоплення знайомих Святославом. Але вона таки відповіла коханням на палке кохання з першого погляду. Потім виявилося: просто подала його Світликові, піднесла, як примхлива королева мереживну рукавичку своєму вірному підданому.
В Україні у Святослава Вірченка не виявилося жодної перспективи. Кілька молодих науковців, з якими познайомився, дивилися на нього як на несповна розуму – вони шукали нагоду вирватися у світ і знайти хоч якусь роботу для своїх нестандартних мізків, а він мав такий шанс і не скористався ним. Молода дружина також недовго хвалилася неземним коханням чоловіка, який заради неї відмовився від блискучої кар’єри за кордоном. За кілька місяців замінила його попсовим співаком, який якраз піднімався на гребінь популярності, і забрала Святославову квартиру – як компенсацію за невдалий шлюб. Вона виявилася ще тією колекціонеркою талантів!
Тепер Святослав працює при посольстві США. Виручає його тільки добре знання мови і самої Америки, бо фізико-математичний талант тут – як зайцю стоп-сигнал. Зрада дуже боляче вдарила по ньому. Мав затяжну депресію, став заглядати до чарки. Але душа як була м’якою і доброю, так і залишилася. Бач, захворіла бабуся, а він уже й тут – негоди не злякався, вихідних не пошкодував. Ні. Дана йому нізащо б не проговорилася про хворобу. Це Віка кожен день з ним щебетала, про його неслухняну бабусю нарозказувала, мабуть, зайвини. І чого ото лякатися самій і інших лякати? Раба Божа Богдана Ясницька прожила вже на світі стільки, що можна й на спочинок.
А ось нарешті і Віка. Розрум’янилася, пропахла снігом.
– Ви уявляєте, довелося п’ять аптек обійти. У тій є одне, та немає другого, в іншій є друге, але немає третього. Тепер у нас все, що треба, під руками. Як ви? Поспали трохи, поки мене не було?
– Може, і поспала б, якби не явився я – царевич на залізному вовкові, чи то пак на ранковому потязі. Явився – не забарився, розбудив сплячу красуню, змусив її, мою дорогеньку, з ліжка встати, двері відчиняти, мене, непутящого, зустрічати.
Віка від несподіванки кожушок на підлогу упустила, стоїть, розгублено дивиться на гостя.
– Щось мені підказує, що ви той самий…
– Святослав! – він підхопив кожушка, накинув на вішак, повісив. – А ви, щось мені також підказує, Віка, бабусин янгол-охоронець?
– Але ж, коли ми розмовляли вчора, ви не говорили, що приїдете.
– Ну, якщо ви так категорично проти мого приїзду, то що ж мені залишається? Тільки одягнутися, забрати валізу, яку я ще й не відкривав, а в ній є щось таке, що ви потім пошкодуєте, дуже пошкодуєте, – і…
– Куди?
– Туди! – Назар показує рукою у бік вокзалу.
– Авжеж, так ми вас і відпустили! Правда ж, Дано Дмитрівно? Ану марш на кухню, пане Туди-Сюди! – Віка опанувала собою і підігрує Святославові. – Розпаковуйте свою чарівну валізу – сподіваюся, що у ній справді є щось для нашої сплячої красуні – і будемо їсти омлет по-волинськи і пити чай по-японськи.
Після сніданку обоє всідаються біля Дани. Святослав підсуває до ліжка журнальний столик, ставить на нього ноутбук.
– Зараз я вам буду свою колекцію показувати. Якраз перед зимовим Миколаєм був у Брюсселі. Так, на п’ять днів змотався у справах. Ось бачите?
На моніторі – усміхнений Святослав в обнімку зі статуєю бельгійського хлопчика-дзюркунчика.
– Колись, давним-давно, ще майже шість століть тому, оцей бельгійський голопацок нібито відбився десь від дому, заблукав і зовсім випадково
