Історія світу в 10 1/2 розділах - Джуліан Патрік Барнс
Не лише батькову машину та ображену Мері-Бет залишив Спайк у Вейдсвіллі, а й віру в Бога теж. Хоча в усіх військово-морських анкетах він чемно писав «баптист», але зовсім не замислювався ні про Божі заповіді, ні про благодать, ні про спасіння, навіть у ті погані дні, коли один з його колег-авіаторів — та що там, один з його друзів — вирушив до кращого світу. Друга нема, але до Бога по радіо не докличешся. Спайк був літун, науковець, інженер. Можна визнавати Бога на папері в анкетах, так само як підпорядковуватися старшим за званням на базі; але найбільш собою, Спайком Тіґґлером, який виріс із хлопця на позиченому автомобілі на тихій дорозі до бійця на гримучій крилатій машині в порожніх небесах, бути тоді, коли здійнявся у височину й вирівняв срібні крила в чистому повітрі над річкою Ялуцзян. Тоді й відповідаєш за все сам і при тому найбільш самотній. Оце життя, і ніхто, крім тебе самого, не може підвести. На носі свого F-86 Спайк написав гасло: «Або літати — або доїти!», як нагадування «мігам», яким лейтенант Тіґґлер насідав на хвіст.
Після корейської війни він перейшов до школи льотчиків-випробувальників у Петаксент-Рівері, штат Меріленд. Коли росіяни запустили перший супутник і готувався проект «Меркурій», Спайк зголосився на нього, хоча внутрішній голос і не так уже й мало зовсім не внутрішніх льотчиків твердили, що на перших польотах цілком можуть обійтися й шимпанзе, та й, хай йому чорт, справді збиралися запускати шимпанзе. Головне — керувати ракетою з центру, а ти будеш просто вантажем, до якого приєднані дроти, м’ясом, яке науковці будуть досліджувати. Спайка не те щоб зовсім розчарувало те, що його не взяли до першої сімки, але все ж засмутило; наступного разу він знову зголосився й був прийнятий. Саме через його фото на першій шпальті «Фаєттвілльського оглядача» Мері-Бет пробачила все й написала йому; але з огляду на те, що нова дружина Спайка, Бетті, саме проходила через період ревнощів, він удав, ніби забув ту дівчину з Вейдсвілля, й на лист не відповів.
Улітку 1974 року Спайк Тіґґлер стояв на поверхні Місяця й запульнув футбольний м’яч на чотириста п’ятдесят ярдів. Тачдаун! Це відбувалося протягом півгодинного періоду, коли не було жодних конкретних завдань, і двом космонавтам на поверхні дозволялося зробити все, що їм цікаво. От Спайкові завжди було цікаво побачити, наскільки далеко футбольний м’яч може залетіти в розрідженій атмосфері, і тепер він знав. Тачдаун! Голос із Центру керування польотами прозвучав поблажливо, як і голос його товариша-астронавта Бада Стомовича, коли Спайк пообіцяв пострибати по м’яч і принести його назад. І, як той заєць у скафандрі, поскакав мертвим пейзажем. Спайкові Місяць видався нерівним і покоцаним, а пил, здійнятий черевиками, осідав, як у сповільненому фільмі, нагадуючи пісок із брудного пляжу. М’яч лежав біля маленького кратера. Спайк обережно пхнув його ногою в суху западину, а потім роззирнувся подивитися, скільки пройшов. Місячний модуль було ледве видно, він здавався маленьким, беззахисним іграшковим павучком, у якого вичерпується батарейка. У Спайка на цьому завданні не було багато часу на особисті роздуми — розклад роботи не сприяв самозаглибленню, — але тепер він був вражений: вони з Бадом (плюс Майк, який усе літав навколо в командному модулі) були на найдальшій можливій відстані від решти людського роду. Учора він бачив схід Землі, і, попри всі три мішки дотепів з приводу, то було дивовижне видовище, від якого все в голові переверталося. Зараз і тут він почувався на краю всього світу. Якби він пройшов іще десять ярдів, то міг би просто впасти з краю світу й полетіти, перекидаючись через шолом, у глибини космосу. Хоча він розумів, що таке неможливе з наукової точки зору, Спайк Тіґґлер почувався саме так.
І в ту саму мить він почув голос: «Знайди Ноїв ковчег».
— Не зрозумів, — відказав він, гадаючи, що це Бад.
— Я нічого не казав, — це вже був голос Бада. Спайк його впізнав, та й чув його у звичайний спосіб, через навушники. Той, інший голос, здавалося, звертався до нього безпосередньо, зблизька, гучно, але особисто.
Він пройшов ще з десяток ярдів назад до модуля, коли той голос повторив свій наказ: «Знайди Ноїв ковчег». Спайк продовжував свої високі місячні стрибки, гадаючи, що то, певне, чийсь жарт. Але ніхто не міг поставити звукозаписувальний пристрій йому в шолом — для цього не було місця, він би помітив, та й ніхто б такого не дозволив. Такою витівкою можна дах людині знести, і хоча в двох його космічних колег почуття гумору було дещо викривлене, але його межею було зробити дірку в твоєму шматку кавуна й напустити туди гірчиці. Ото й увесь вищий пілотаж.
«Ти знайдеш його на горі Арарат у Туреччині, — продовжив голос. — Знайди його, Спайку».
У скафандрі були електроди, які стежили за всіма фізичними реакціями Спайка, і він вирішив, що на цьому місці їхні показники зашкалили. Коли так, то вигадати якесь притомне пояснення він буде не в змозі. Поки що він просто хотів подумати про почуте, зрозуміти, що це означає. Тож коли він повернувся до модуля, то щось пожартував щодо перешкод у приймачі й повернувся до того, щоб бути нормальним астронавтом, тобто льотчик-випробувальник перетворився на шимпанзе, потім на національного героя, потім на трюкача, потім на майбутнього конгресмена, а коли не на нього — то на майбутнього почесного члена надцяти корпорацій. Не він перший ступив на поверхню Місяця, але таких людей ніколи не буде так багато, щоб розвіяти ореол рідкісності навколо нього — привід для того, щоб бути знаним і нагороджуваним. Спайк Тіґґлер непогано вмів пробитись, а Бетті — ще краще, і це багато в чому посприяло щастю їхнього подружжя. Він гадав, що оженився з високою, спортивною дівчиною, яка в медовий місяць читала книжку «Радість куховарства» і тримала при собі свої страхи, коли він пізно повертався додому з бази; але з’ясувалося, що вона дещо краще знайома зі способами розмноження доларів, ніж він. «Ти літаєш, а я думаю», — якось сказала вона йому, і це прозвучало як підколка, чи принаймні обоє