Історія світу в 10 1/2 розділах - Джуліан Патрік Барнс
От і з любов’ю, з коханням так. Ми маємо вірити в це — або ж ми пропали. Може, ми цього й не досягнемо, або ж досягнемо, й воно нас засмутить, але вірити все одно треба. Якщо ні, то ми просто здамося на ласку історії світу й чужої правди.
З коханням може все піти негаразд — і, ймовірно, так і буде. Цей перекручений орган, подібний до шматка яловичини, хитромудрий і замкнений. Наша чинна модель всесвіту — ентропія, що буденною мовою означає: усе розсипається до лихої години. Але коли кохання нас підводить, нам усе одно слід у нього вірити. У кожній молекулі записано, що все до лихої години розсипається, що любов нам не допоможе? Можливо, і так. Але все одно треба вірити в любов, так само як у свободу волі та об’єктивну істину. А коли щось негаразд із нашою любов’ю, то вину слід покладати на історію світу. Якби вона дала нам спокій, ми могли б бути щасливими, і щастя наше тривало б. Наше кохання минуло — і винна в цьому історія світу.
Але це не настало, це тільки буде колись. А може, цього й не станеться взагалі. Уночі можна кинути виклик світові. Так, правда, це можна зробити, і ми можемо змусити історію поступитися нам дорогою. У неспокійному сні я кручуся й дриґаю ногами. Вона посувається і зітхає підземно, підводно. Не буди її. Зараз це видається найвеличнішою істиною, хоча вранці здасться, що навіть нема чого їй про це розповідати. Вона зітхає легше, спокійніше. Відчуваю поруч у темряві мапу її тіла. Лягаю на бік, перетворююся на паралельний зиґзаґ і чекаю на сон.
9. Проект «Арарат»
Чудового дня ви ведете машину атлантичним берегом штату Північна Кароліна — скромною репетицією Флорида-Кіз. Перетинаєте затоку Каррітак від Пойнт-Гарбора до Андерсона, потім завертаєте на південь трасою 158 і невдовзі опиняєтесь у Кітті-Гоку. За дюнами буде Національний меморіал братів Райтів, але, можливо, заїдете туди іншим разом, та й це зовсім не те, що ви запам’ятаєте в цьому містечку. Ні, запам’ятаєте ви ось що: праворуч від дороги на захід, розвернувшись високим носом до океану, стоїть ковчег. Він великий, як зерносховище, його дерев’яні боки оббиті планками й пофарбовані в брунатний колір. Зачудовано й усміхнено озирнетесь, проминаючи його, і зрозумієте, що він насправді церква. Там, де зазвичай написана назва судна і, можливо, порту реєстрації, натомість прочитаєте функцію ковчега: «ЦЕНТР МОЛИТВИ». Вас попереджали, що в Каролінах варто чекати на всілякі релігійні викрутаси, тож ця будівля вражає як зразок фундаменталістського рококо, по-своєму навіть симпатичний, але ні, ви не зупинитесь.
Згодом увечері ви о п’ятій годині в’їдете на пором з Гаттерасу до острова Окракоук. Стоїть прохолодна рання весна, і ви трохи мерзнете й почуваєтеся загубленим серед темряви, чорної води, і Велика Ведмедиця зависла над вами догори ногами в ясному небі, позиченому із заставки компанії Universal Pictures. Поромові теж неспокійно, його великий прожектор обмацує воду на двадцять ярдів попереду; шумно, але не дуже впевнено він торує свій шлях, позначений червоними, білими й зеленими лампочками. Тільки зараз, коли ви опиняєтеся на палубі й ваш подих стає помітною парою, ви знову згадуєте той ковчег. Він там, звичайно, неспроста, і якби ви тоді зупинилися й подумали чи просто весело прибрали ногу з педалі газу, то відчули б, що він означає. Ви проїжджали там, де людина вперше полинула повітрям, і вам натомість нагадують про давнішу, драматичнішу подію, коли людина поплинула морем.
Ковчега там ще не було в 1943 році, коли Спайк Тіґґлер, який щойно рік чи два виріс із коротеньких штанців, поїхав із батьком до Кітті-Гока. Пам’ятаєте Спайка Тіґґлера? Чорт, та хто ж не знає Спайка Тіґґлера! Той, який кинув футбольний м’яч[30] на Місяці. Той самий, який на Місяці футбольним м’ячем кидався, хай йому? Саме так. Найдовший пас в історії НФЛ, чотириста п’ятдесят ярдів просто в руки вулканічному кратеру. Тачдаун! Ось що треба було вигукнути, і це серед потріскування перешкод почули ми тут, на Землі. Тачдаун-Тіґґлер — так його прозивали у світі, щонайменше рік-два прозивали. Тачдаун-Тіґґлер, який проніс у капсулу футбольний м’яч (як?). Пам’ятаєте, коли його запитали, чому він так зробив, він зробив непроникне обличчя? «Завжди хотів пограти за “Вашингтон Редскінз”, — відказав він. — Сподіваюся, хлопці бачили». Хлопці справді бачили, бачили вони й прес-конференцію, і написали йому з проханням принести отой самий м’яч, пропонуючи за нього навіть на сьогодні кругленьку суму. Але Спайк так і залишив його в запорошеному кратері — раптом нагодиться який-небудь ранінгбек[31] з Марса чи Венери. Тачдаун-Тіґґлер — так вони назвали його на великій розтяжці над вулицею у Вейдсвіллі, Північна Кароліна, містечку з одним банком, де довелося на заправці завести ще й крамничку з алкоголем, щоб бодай трохи отримувати зиск: «ВЕЙДСВІЛЛЬ ГОРДО ВІТАЄ СВОГО НАЙКРАЩОГО СИНА — ТАЧДАУНА-ТІҐҐЛЕРА». Усі вибігли надвір того спекотного ранку 1971 року, коли Тіґґлер в’їхав до містечка на лімузині з відкритим верхом, наче кінозірка. Навіть Мері-Бет, яка двадцять років тому дозволила Спайкові дещо вільно з собою повестись, а потім тиждень чи два хвилювалася з цього приводу і яка практично не могла сказати про нього жодного доброго слова, доки його не обрали в проект «Аполлон», — навіть вона вийшла подивитися й нагадала навколишньому люду — разів зо два до того вона освіжала в інших цей спогад, — що колись вони зі Спайком були, ну, справді близькі. Навіть тоді, заявляла Мері-Бет, вона відчувала, що він далеко піде. А ви з ним, Мері-Бет, поцікавилася одна з дотепних місцевих кумась, наскільки далеко зайшли? На це Мері-Бет блаженно всміхнулася, неначе Мадонна на розмальовці, бо розуміла: хай що вона відповість, це тільки звеличить її в очах громади.
Тим часом Тачдаун-Тіґґлер доїхав до кінця Мейн-стрит і завернув до перукарні під назвою «Стригуча радість», де можуть постригти навіть вашого пуделя, якщо ви його притримаєте, і поки з гучномовців без кінця долинало «Не забуду я рідне село / і як радісно
