Зима у горах - Джон Вейн

аж до тихої по-суботньому каменярні. А сюди, нагору, сходилося лише кілька родин — одні й ті самі люди щотижня протягом цілого життя. Ця каплиця, певно, здавалася їм священним додатком, богомільним продовженням їхніх домівок. Чому вони воліли усамітнено збиратися саме тут? Чи тому тільки, що було важко спускатися в селище за поганої погоди? Навряд. А втім, мабуть, для декого з фермерів-верховинців це так і було. І, безперечно, існували ще якісь інші, поважніші причини, якийсь пекучий вогонь протестантської переконаності, що робив цих людей схожими на Руса і Вікліфа. І вони самі побудували цю каплицю, через силу звели її над голими скелями й неродючими землями, щоб молитися богу на свій власний лад,— їх надихала на це властива європейцям у виборюванні своїх законних прав горда впертість, що посилала людей то на вогнища, то в темні безодні Атлантики.

І ось тепер він, сучасний спадкоємець європейської культури, стоїть поряд з темноокою ніжноголосою дівчиною цих гір, дівчиною, яку відділяє від тих людей, що спорудили ці стіни своїми мозолястими, руками, лише одне покоління. І привести його в цю каплицю її спонукала природжена доброта: адже він не мав де сховатися від негоди, а пішов за. дівчиною передусім через бажання зірвати з неї одяг і по тваринному оволодіти нею. Ось до чого ми прийшли. Велика книга європейської історії з виляском закривається. Вія і Райанон, такі багато в чому різні, схожі в одному: вони варвари, які роззираються навколо, бачать стіни, але не здатні зрозуміти, нащо їх зведено.

Роджер усміхнувся з помпезності своїх думок. А у вісімнадцятому столітті Райанон обдарував би дитиною перший ліпший волоцюга сквайр, зустрівши її на пустельній дорозі. Релігійний фанатизм за вікторіанської доби був тут не чим іншим, як місцевим відхиленням від загальноприйнятих звичаїв. Якби вони з Райанон були стародавніми бриттами й блукали цими гірськими схилами в одязі із шкур і трави, він мав би щодо неї такі самі наміри і вона так само добре розуміла б їх.

А проте щось-таки збереглося: збереглася каплиця, яка була часткою повсякденного життя тих, хто тут молився, а нині стала власністю людей, не здатних навіть уявити собі існування надприродного (бо Роджер добре усвідомлював, що фрейлейн Інге і містер Робертсон мають про бога точнісінько таке ж уявлення, як і яка-небудь тварина), і ця каплиця, чиї стіни чули багато тисяч молінь, перетворилась на звичайне житлове помешкання. її сволоки, що дивилися зараз на дитячі мистецькі вправи фрейлейн Інге, споглядали колись ряди схилених голів, відлунювали палкі благання грішників. А проте щось-таки збереглося... Але що?

—     А тепер я піду.

Голос Райанон зненацька повернув Роджера до дійсності, до його власних численних і невідкладних потреб. Він раптом зрозумів, що йому не під силу стерпіти самотність — ні, тільки не зараз, хоч би ще трохи побути з людиною, яка ставиться до тебе по-людському, побути зовсім небагато, щоб відновити душевну рівновагу. Адже в цій каплиці, яка тулиться до високого скелястого схилу гори, де чути тільки шепіт населеного друїдами лісу, що замислився далеко внизу, він ночуватиме себе невимовно самотньо.

—     Прошу вас, не йдіть! —вихопилось у нього.— Я хочу сказати... Ви мені неабияк допомогли, як мило, що ви показали мені цю каплицю, це розв’язує всі мої проблеми, бо притулок потрібен мені зовсім ненадовго... Але якщо ви зараз підете, все буде зіпсовано. Я хочу сказати...

—     Що ж ви хочете сказати?

—     Ні, нічого, просто... Просто мені треба, щоб тут хтось був, з ким можна було б поговорити, обмінятися думками. Присягаюсь богом, я до вас не чіплятимусь: мені зовсім не до цього,— Він говорив цілком щиро.— Бо якщо залишатися тут, то треба протопити грубу, щоб не було сирості, замести підлогу й приготувати собі їсти — і все це сьогодні. Завтра, та й увесь тиждень, я не матиму на це часу. А я, признаюсь, так занепав духом, так втомився і, сказати б, такий приголомшений останніми подіями, що без допомоги не зможу обійтися. Якщо ви підете і я не матиму з ким перемовитись словом, то просто ляжу — і хай усе пропаде пропадом!

То було щиросерде благання про співчуття. І коли він його висловив, йому полегшало. Тепер останню маску скинуто — йому вже було не до гідності чи самовпевненості: він перетворився на волоцюгу і жив з того, що подадуть,

—     Я маю йти до церкви,— сказала Райанон.

—     Ви можете й не піти. Можете сказати, що голова у вас не перестала боліти, а тому ви пішли прогулятися в Тори.

—     Мене чекають дома о першій. Мати готує святковий обід.

—     До першої ще багато,

Райанон глибоко застромила руки в кишені свого елегантного пальта, здвигнула плечима, рвучко обернулась, глянула Роджерові просто в очі й розсміялася.

—     Переконали. Допоможу вам тут влаштуватися. Зроблю сьогодні одне добре діло.

—     Це буде не добре діло, а серйозний злочин.

—     О, це мене не лякає. Коли вас заарештують, я просто скажу, що ви мене сюди запросили, а я була певна: ви це помешкання наймаєте. Сподіваюсь, ви мене підтримаєте.

—     Неодмінно підтримаю,— запевнив він. Хвиля щирої вдячності, що піднялась у ньому, змусила його додати: — Я підтримаю вас у всьому, хай би що ви робили. Ви мій найкращий друг.

Упевнившись, що вона не піде, Роджер відчув, як до нього повертається вся його енергія. Він працював спокійно й завзято. З груби треба вигребти золу. До ящик для сміття? Ось він, ящик, і — чудова знахідка — у секції для палива залишився антрацит, його вистачить на два-три дні. Ні газет, ні розтопки, щоб розпалити вогонь, не знайшлося, але все це в нього є на квартирі в місіс Опори Джонс. Час, оголосив він, піти туди й забрати свої речі.

—     А як ви впораєтесь? — спитала Райанон. Знічев’я вона переглядала малюнки фрейлейн Інге і зразу ж з короткими скептичними вигуками ставила їх назад до стіни.

—     Просто поперетягаю все на своєму горбі,— відповів він.— Доведеться, щоправда, зробити кілька ходок, але необов’язково