Софія - Олесь Ульяненко

лише Штепсель тримав у руках кулемет часів громадянської війни «ШОША». Тож притишені корейці повернули назад. Штепсель забрав гроші, джип – найсправжнісінький джип, і його перло. Він не бачив такої машини навіть по совєтському телевізору. Ми зібралися в дорогу, так і не дочекавшись нової навали корейців. Машину водив Штепсель. Він пускав, як дитина, слину від радощів. Ми вирушили у Владивосток.

Це місто очаровує тих, хто ні разу там не був. Портові крани, у синій димці курсують пароплави. Тут зовсім інше повітря. Це можна назвати іншим маленьким раєм. Штепселя цікавила наркота і більше нічого – за тиждень його знайдуть із перерізаною горлянкою. На цьому ми розійшлися. Я всю дорогу шукав Надю. Я придбав нормальний одяг і жив, як за кордоном. І шукав її по сірих бетонованих тунелях. На рибних базарах.

Захололи дощі. Стояв яскравий вересень. Сонце відлило багряний, з мідними і бронзовими обвідками, листок. Мною почала цікавитися місцева міліція. А потім до мене дійшло, як білий спалах, як біле зізнання – я подався до місцевого басейну і зустрів її, Надію. Це чарівне створіння, високе, з вузлом на волоссі, відразу мене помітило і помахало рукою перед тим, як увійти металевою стрілою у басейн. Так ми зустрілися і не розлучалися довгих шістнадцять років. Але я пригадую, що це сталося веселим жовтневим днем…

3

Софія і Лукаш жили з переконанням, що Надія врятувалася. І справді, аби вони зустріли на трасі № 332 водія, то він би з виряченими очима розказав, що бачив красиву жінку з поголеною головою, але в дорогому лахмітті; тому він і вирішив, що жінка ця породиста й ускочила в якусь халепу. Потім вона прийшла до білявої і запитала про майора. Майор, прийнявши дозу метаміну, відгукнувся одразу. Він важко дихав від приходу, і в його очах стояла смерть. Він не втішав жінок, а скляним поглядом вивчав обстановку. Він подзвонив до того, в кого очі перекидалися із зеленого в сірий, і розповів, де шукати Лукаша і його доньку. Всі мовчали, як на похороні. Майор несподівано затулив обличчя руками і розплакався. Кожну ніч він прокручував ролик з дівчатами, що взялися за руки і стрибонули вниз головою, упевнені, що полетять у небо, як по сухому підуть. Наркотиками він рятувався від повсякденності. Серед ночі задзвонив телефон, стаціонарний, і хрипкий голос Лукаша доповів, що вони не чіпатимуть Софію. Майор кричав і бризкав слиною, а Надія все пила й пила каву, поки у неї не похололи руки. Вона сказала: «Ми все вирішимо цивілізованим шляхом. Дитину підставили…» Але Лукаш не повірив і продовжував гортати щоденник, з геть розмитими літерами. Часто молоді хлопці і дівчата бачили недолугу постать у забрьоханому плащі, яка ховалася на баржі. А баржа останнім часом почала просідати. Вони хотіли попередити старого, але він злякався і втік, а може, не хотів, щоб його бачили.

Ранком майор сказав:

– Їх не зупинити. Вона заразить його, як сифілісом.

Надія промовчала. Їй соромно було сміятися, жартувати і ділитися думками; десь глибоко в житті вона мріяла про того Лукаша, якого знала раніше. Вона хотіла зникнути, щезнути разом з ними.

– Притиште цього придурка, – сказала вона до рудоволосої, слово «придурок» стосувалося майора.

4

Гоцику тринадцять. Вісім свідомих років він провів у трубі, нюхав клей, жер димедрол і трамадол. Трохи згодом він перейшов на опіум. За ці роки їх збилося докупи сорок чоловіків. З чорними банданами на голові. Вони не були в скінах і різнилися від них лише тим, що не носили різнокольорові шнурки. У їхній банді, з накидками на голові, розпізнати касту і відрізнити солдата від офіцера можна було за кольором бандани. А самі себе вони називали «Щури війни». Ось до них і підійшов наш майор Гоцик, для понту стрельнув у мента сигарету і, пихкаючи димом, заклавши руки за спину, досить поважно слухав розмову майора. На прощання той сунув йому сотню американських доларів.

Лукаш прокинувся ранком з передчуттям чогось недоброго. Софія мовчки писала французькою вірша. Вода билася об баржу, і було ідеально тихо. Тільки під вечір вони почали стікатися потоками. Їх було не менше ста. Найменшому – сім років. З гиканням і криками вони накинулися на баржу і почали рвати і трощити перегородки та днище. За кільки годин вони дісталися до каюти, яку займали Лукаш і Софія. Але вони зупинилися, вражені. Сьоме відчуття зіграло для них хорошу пісеньку. Софія викотила газовий балон, креснула запальничкою, а сама пірнула у воду, тягнучи за собою Лукаша. Потім несподівано їх підхопили дужі руки. Це була Надія, Принцеса Води. І вони тихенько попливли до берега. Майор спостерігав, а тому відразу увімкнув на катері сирену. Недопалки малолітніх убивць то занурювалися, то хвилею їх перекидало на інший бік. Тушки їх нагадували недопалені тушки кролів або щурів. Більшість із них диміли і горіли. Вони верещали на всю горлянку і йшли на дно. Катер майора прорізався крізь трупну лавину. Він підігнав катер і командним голосом наказав усім залазити. І тут майору ткнулося щось металеве в потилицю.

– Ану тихенько повернися, поклади зброю і бігом у воду. – Надія тримала