Софія - Олесь Ульяненко

А зараз вони йшли мокрим асфальтом, він дивився на її красиву пряму спину – за два роки вона виїде в столицю, стане примою балету, а потім узагалі покине цю країну, яка для нього в один день перестала значити щось більше, ніж земля. Він знав, що там, куди вона привела його, не було таємниці, але вона робила все, щоб та таємниця продовжувала жити в ньому, щоб він запам’ятав її, як повітря, воду, камінь і дерево. Але, напевне, обоє відчували, що щось невпинно зводить їх разом, наповнює до країв, наче теплою водою дощ – діжку, і лише максималізм юності розводить двома струмочками… Ось так вона привела його до підземелля. Подвір’я школи. Майже невиразне, якщо не зважати на старий дуб, кілька грядок та гідромайданчик. Під цим дубом вона показала на діру. Ще від батьків він чув, що місто прошите підземеллями, як сир – дірками. Вони спустилися туди, і він нічого не побачив, окрім того, що теплі губи упнулися в його губи, а в долоні лягли круглі чашечки грудей. Він не вивільнявся, він не кричав, але йому було настільки противно, наскільки він любив руду. Запах прілі, темрява, запах її солодких парфумів… Коли вона стала і розвернулася задком, знявши труси, він здивувався: звідки і де вони все це знаходять, мамині доці, котрі майже не виходять на вулицю? Він входив у неї легко, наче робив це все життя. Вона підтримувала своїми губками, присідала, приспускалася, вона показувала досвід, якого у неї ніколи не було. У неї було лише кохання, тупа стіна, яку вона навіть не намагалася пробити. Вона уперто берегла його для себе, і більше ніхто до її храму, до її світів, до її думок не наближався… Одного разу місцевий вурка затягнув її до підвалу, але обпікся, ударившись об зелений погляд. Він відпустив її… І зараз йому діставалася її слава, її жага, а він не боявся, а просто не хотів, проте робив, наче невидимі світи встали і повели його саме сьогодні і саме сюди. Нарешті вона стала на коліна, взяла в рота, і він кінчив прямо туди. Це відбулося вперше, і руда ніколи не була першою, – від цієї думки йому робилося погано і хотілося плакати. Він – наче скриня, що зберігала себе для когось, хоча голодний сидів поруч. Він сплітав дні, наче одну миттєвість, щоб потім розрубати біля самого кореня. Він привчив себе до того, що немає таких слів «безнадійність» або «надія». Він знав, що є простір, і його треба буде пройти, як би то важко не було, але намагаючись не ускладнювати життя тим, кого він любить.

Майор знав, що звірів цих уже не зупинити. Від того дня, коли я побачив його вперше за стільки років, я зрозумів, що цього він не позбудеться довіку; що він пішов у такий ліс, звідки ніколи не повертаються, а якщо і повертаються, то пришиблені в голову або взагалі безголові. Чого саме він ніяк не може позбутися і що засіло міцно у його порах, забилося у звивини сірої речовини мозку, можна визначити, але нагальної потреби я в цьому не бачив. Він з’явився у супроводі двох чарівних жінок. Вони ось так вийшли, прямо з-за колони, а терасою гуляв теплий вітер, піднімав спідниці, сукні і ще щось таке. Ну, словом, із-за цього вітру я їх не впізнав. Багато років поспіль, один за одним, я шукав причину, що поєднувала мене з майором. І не знаходив. Інфантильний, боязкий, замріяний, він несподівано показував білі ікла ненависті й мужності, чим дивував оточуючих. Спокійний, урівноважений, зі скошеним трохи підборіддям і тупими очицями, він, здавалося, бачив більше, ніж чув, ніж довіряв, ніж ще щось там. І от, коли вони вийшли з-за колони під теплий вітер, що спочатку піднявся на дахи, а потім упав, до мене дійшло: руда і чорнява, жінки нашої молодості, тримали нас, як би ми того не хотіли. Але зараз я побачив звірів у його очах – він пішов і не думав повертатися. Нічого не очікуючи від цієї зустрічі, я відчув ще більшу порожнечу: падав ресторан з пальмами і красивими жінками, падала, як відкраяна, частина неба, падав я зі своїм столиком, лише ці троє йшли і йшли, наче ніхто їх не в змозі зупинити. Мені від страху, тихого, містичного страху, що повіяв від цієї трійці, звело зуби. Мені достатньо було побачити його очі – порожні очі людини, яка намагалася зазирнути за лаштунки. І у мене не вистачило сили привітатися з ними. Я сидів, чекаючи, наче на тому березі, на березі велетенської річки, що котила і котила хвилі… Аметистові хмари лизали сірий бетон, а вони, жінки та чоловік, пливли чорно-білими кахлями з помаранчевим відсвітом. Я навіть не шукав те клятуще світло, що мені більше нагадувало світло з пекла чи ще звідкись; вони пливли, жінки мого життя, що завжди будуть жінками і принцесами, вони насправді жінки міста, свинцевий цинізм ставить усе на свої місця. Потім я почав слухати музику, голос, я дослухався до цього голосу, напевне, дуже знайомий, але цього чоловіка давно не існує в нашому світі. Я констатував це спокійно і дивився, як той, другий, наближається разом з двома жінками. Чорнява завжди вишукана, і вона ніколи не скаже, як руда: «Жорж, ти сьогодні дебіл…» Я знову перекинувся на музику, але думав про давнього свого товариша, що впевнено, між двома красивими жінками, рухався мені назустріч: блін, скільки їх ще сьогодні не доживе до ранку? Аметистові хмари наливалися червоним, а вони йшли так повільно, наче затягнута алкогольна галюцинація. Я знаю, чому вони терплять його, цього незграбного, з посунутим інтелектом чолов’ягу – він ніколи не скаже, що жарив тебе всю ніч, він буде подавати зранку каву і мовчатиме, він виглядатиме справжнім мужчиною, хоча насправді він нагадуватиме карикатуру на психопата. Час нічого не