Перунові стріли - Юрій Григорович Логвін
Стало темно. Запалили смолоскипи і повісили на стовп глиняний ліхтар із товстою свічкою. Від яскравого світла смолоскипів темрява стала ще чорніша. А на смоляних хвилях застрибали, заколивались відблиски вогню. Півник побачив, як із чорної глибини на світло вискочила велика зграя малесеньких рибок. Рибки то зблискували дзеркальними стрілками, то розчинялись в чорній глибині. З ними вилетіли на поверхню, вже як справжні стріли, довгі і вузькі рибини з роздвоєними хвостами. Вони неслися з блискавичною швидкістю по самій поверхні, а то й вистрибували вгору, наче справжні зелено-срібні стріли. Хлопчик тільки крутив головою за ними.
- Цей риба сарган звати. Швидкий плавець. Цей риба тут дрібний. У Нормандія він два рази більший і кращий стрибунець. Смачний!… Хочеш я його спіймаю остями?
Варяг витяг із козуба дрібні ості, наче густий гребінь із крицевих гостряків. Настромив на держак довжелезний і тонкий. Тільки зручно прилаштувався біля борту дракара, як почулося на початку пристані лунке гупання по дошках. Із темряви об’явився посланець.
- Іди, хто старший! Князь кличе.
Тоді дядько Півень наказав сокольничому взяти золотавого сокола. Дядько Півень оглянув свою одіж, обтрусив від рудої пилюки свою кунячу шапку і з місця, мов коза чи заєць, вистрибнув із човна на дошки пристані. Всі тільки рота роззявили. Оцей, зовсім парубчак за лицем, не тільки старший залоги, а й спритник такий, що жоден із присутніх тут з ним не позмагається… З помосту пристані дядько Півень простягнув сокольнику-помитчику руку і просто вирвав його нагору з човна. Ця міць молодика вже й Варяга здивувала, проте він тільки скинув праву брову і пожував свої сухі вузькі вуста.
Варяг віддав малому дрібні ості на довжелезнім тонкім держаку:
- Пробуй ти колоти сарган! - а тоді дядькові Півневі. - Я з вами ходити. Раптом світлий конунг спитати про степ і водяна дорога? Це конунга Містіcлава земля. Йому буде звіт, коли конунг спитає…
На таку предовгу і значну промову Варяга дядько Півень тільки знизив плечима і кинув через плече:
- То й ходи з нами, воїтелю!
Стражі високо підняли смолоскипи і погупали разом із киянами по довгому причалу. Тільки глиняний яскравий ліхтар лишився висіти на гаку на стовпі.
Звичайно ж, світла стало менше, ніж зі смолоскипами, проте і на відблиски товстої свічки припливала дрібнота. І зразу ж за нею вистрибували зелені, лискучі, довгоморді саргани.
Півник ледь спромігся підняти довгий держак остей що вище над водою. І опустив рвучко вниз. Але удар вийшов і не точний, і не такий блискавичний, як було треба. Заважкий, як для нього, держак ледь не потяг його за собою у воду. Він забив коліно і обдер лікоть об дошку. Після невдачі віддихався. Взяв держак остей до середини. Але тепер верхня частина перетягувала назад у човен. І вдруге Півник ударив по найближчому саргану. І знов не поцілив по стрімкій рибі. Знов забив, тільки друге, коліно. Та ще й обдер зап’ястя лівої руки до крові. Зупинився і почав висмоктувати рану, щоб спинити кров. Відчував, що підступають сльози. Та не від болю, а від того, що всі на нього дивляться і бачать його невдачу. І воїни-варяги, і страж тмутороканський, що підійшов перевірити ліхтар, і моряки з інших лодій. Все це люди чорновиді, у якихось чорних і рудих кошлатих гунях, у високих гостроверхих шапках повстяних.
І тут на нього найшло натхнення! А якщо покласти ості на борт і нахилити до самої води? Тільки риба мигне, потнути її одним швидким порухом! А не підіймати вгору важенні ості і потім бити ними вниз…
Півник ще раз облизав рану і, поклавши держак на борт, попустив гостряки до води. Та й став чекати, коли побільше рибин підійметься до поверхні і підпливе найближче до дракара. І на дракарі, і на човнах, та й портовий страж, побачивши, що малий не повторює своїх рибальських зусиль, перестали на нього дивитись. Він добре вичекав.
Ось, нарешті, щільна зграя сарганів. Швидко і навкіс потнув остями. Так як ото б’ють вояки списом на ристалищі. Не бачив, а відчув, як здригнулись ості, зіткнувшись з якоюсь пружною перепоною. Він натис униз на верхню частину держака. Ості задерлися вгору і на їхніх гострих вістрях забилася зелена блискуча рибина. Півник потяг держак по борту, як ото рогачем витягають із печі горщик. Здер прудку рибину і поклав її на мостину. Вона кілька разів тріпонулась і затихла. Коли малий здерав з остей здобич, луска легко зійшла з боків і руки були геть перемазані слизом і дрібними лусочками. Він, не думаючи про сорочку, обтер пальці об груди і знов поклав ості на борт. Вичекав, скільки треба. Удар навкіс!… І знов на гаках щосили б’ється зелена жива стріла!… За другою рибою пішли інші, наче самі собою. Півник здерав сарганів з остей, все більше забруднюючись лускою. Скоро в нього луска була і в чуприні, і на вухах, і по всьому одягу, а про руки й ноги годі й говорити!…
Він увійшов в такий шал, так зосередився на риболовлі, що й не зауважив, що на помості над ним стояли моряки з інших лодій. А кілька воїв з їхнього дракару перелізли через беседки поближче до малого. Вони перемигувалися з тими, хто стояв на причалі. Півник тягав сарганів до того часу, поки не прийшов інший страж і не забрав ліхтар на початок причалу. Малий зняв останню тріпотливу рибину і кинув її на купу поснулих зелено-сріблястих стріл. І запал, і сили враз полишили малого і він в одну мить зопав у глибокий сон. А ості так і не випустив з рук.
Сон обрізало пекуче сонце, обпаливши йому ліву щоку нищівними променями. Але не встиг розкліпити закислі очі, як вдихнув густу суміш кислого вугільного диму, гостро свіжого запаху водоростей і дразливого запаху смаженої риби. І ще крізь все пробивався п’янкий дух чи то пелюстків шипшини, чи то якихось інших медових квітів. Хлопчик спробував витягти скоцюрблені ноги. Гострий біль пробив м’язи, корчі скрутили праву литку. Він схопився за литку і відчув під пальцями гулю, в яку стягнуло
