Перунові стріли - Юрій Григорович Логвін

В рудій темряві, крізь повітря насичене солодкуватим пилом, малий побачив лише першу беседку, на якій зіщулились вояки. Дядько Півень стояв десь під рукою у Варяга і мовчав. Варяг щосили повертав рукоять стернового весла. Малий не витримав усього цього страху.

- Господине! Що це?

- Суховій із хозарський степ.

- Як ти тепер узнаєш дорогу до фортеці?

- По нічних зірки на небі. Ранок - по сонцю.

- Але не видно вже зараз! Тьма скрізь! Де там сонце? Де?!

- Чарівний камінь сонце покаже! - Варяг витяг із ладунки камінь і притис у кулаці до ока. Поводив, поводив головою праворуч - ліворуч, вниз - угору, угору - вниз.

- Сонце скоро сісти за край неба. Оно там! Наша лодія гонити туди.

Кидати кітвиці зараз всі!

- Так це ж море! Хіба кітвиці дно дістануть?!

- В цього моря дно дуже близько.

Мандрівці викинули аж чотири кітвиці. Линви натяглися, як струни на гуслях. Дзвеніли, гули та ще й посвистували від гарячого сухого вітерця. Потім впала задушна чорна ніч. Вітер не ставав сильніший, але хвилі не вщухали. Їх гнало і гнало.

Хвилі теж не давали спокою - човен то западав кормою, то задирав високого форштевня з головою ведмедя. Від того то підкидання вгору, то падіння вниз всім було напереливки. Особливо страждали дядько Півень та соколятник. Варяг навіть прив’язав соколятника до щогли, щоб той ще не побився об лави чи, ще гірше, не вилетів у воду. Варяг все робив навпомацки, бо темрява була повна. І, звичайно ж, ніяких зірок не було видно.

А вранці і сонця ніхто не побачив - все огортало руде запинало степової пилюки.

Та Варяг витяг свій чарівний рожевий камінь. Покрутив, покрутив ним на всі боки.

- Виймати кітвиці! Вітер змінив шлях нам на користь!

Швидко витягли кітвиці і розпустили вітрило. А на кітвицях витягли цілий сніп слизької, гостро пахучої морської трави. Малий почав перебирати пасма трави. І з них вискочив сірий прудкий крабик і - швидко-швидко поспішив боком, боком по беседці. Півникові дух перехопило - наче рак без хвоста! Малий прихопив за одну ногу крабика і підняв його вгору.

- Дядьку! Дивись - яке диво! Наче рак та ще й без хвоста!

Тут з жмака трави виповзли ще два крабики, зовсім малесенькі.

- Тихо, не галасуй…, - спадаючим голосом заблагав соколятник, що досі був прив’язаний до щогли.

У дядька Півня обличчя було без кровинки після нічної гойдалки. Але він взяв себе в руки і зробив вигляд, що йому цікаві ці морські сотворіння. А малий вже подерся через беседки до Варяга.

- Дивись, мій господине! Які морські рачки химерні! Без хвостів і повзають боком!

- Це не раки, а краби. І хвіст вони мають. Хвіст вони до гузна притискають. Випусти їх у воду. Нехай ростуть. Вони виростають, як тарілка. Їх треба у морській воді варити. Смачно. Але болотяні раки є краще смакувати…

Вітер задував рівно і потужно. Тепер залога підняла кольорове розписне вітрило. Поступово світлішало. Але ще все навколо огортало сіро-рудою югою.

Варяг знов витяг камінь. Дивився на небо. Потім заплющував очі і нюхав вітер. То однією, то другою ноздрею. Після того закріпив стернове весло міцними линвами у потрібнім звороті. Поставив до нього дядька Півня. А сам вмостився на беседці. До схованки не пішов.

- Сонце чистий стане обідати. Тоді я кінчу спати. Мене ніхто не чіпати!

Все стало, як сказав Варяг, - яскраве сонце виплило із рудих пасм куряви. Та каламутні хвилі ще гнало рівними лавами. Хвилі ще пінились білими гривами.

Варяг прокинувся. Загадав усім поїсти, напитись, а трохи згодом сісти за весла. Коли ж взялись до веслування та ще й під напнутим мальованим вітрилом, то летіли як на крилах до найдальшого міста Русі - бойової фортеці Тмуторокані.

Все розрахував хитрий Варяг. Підійшли до таємної і славетної Тмуторокані в золотих променях вечірнього сонця. Коли сонце почало швидко спадати до небосхилу, малий видерся по вантах на рею. Тому він перший і побачив і світлий берег урвистий, і фортецю з білостінними заборолами і вежами. Але не могли стіни, вежі, верхи церков і божниць Тмуторокані вразити хлопчика. Бо приплив він із матері городів Руських - златоверхого Києва. А от кораблі, що стояли перед фортецею просто приголомшили малого.

Перш ніж причалити до хвилерізу, їхній човен мав пройти між кількома ромейськими вітрильниками. Ці кораблі-дромони були такі великі і так глибоко сиділи у зелених хвилях, що змушені були кинути кітвиці подалі від берега. Малому дух перехопило від такої сили кораблів і їхньої величі. Він примостився на вершку щогли. Але щоб побачити, що робиться на верхній палубі велетня-дромона, йому довелось стати навшпиньки на реї.

На другий корабель-дромон, який вони обминали, піднімали кодолами степових скакунів з поверхні здоровенного помосту на човнах. Бородаті дядьки в спідницях щосили тягли линви. А ними кермував невисокий черевань у блакитному плащі. Він забігав до кодоли то з того боку, то з іншого боку, перехилявся через фальшборт до людей на плоту. І все кричав, кричав і розмахував руками, тицькав пальцями і комусь сварив кулаком. Тільки його одного і було і видно і чутно на палубі. А на плечі в товстуна сиділа дивна невеличка рудувато-сіра тварина із гнучким предовгим хвостом. Щоб пліт із скакунами підійшов упритул до корабля, весла прибрали. Тому й варязький дракар проходив близько від дромона. На той час коня дивної золотавої масті вже підтягли до борту і обережно попустили на палубу.

Товстун схилився через борт до плоту і побачив на дракарі Варяга. Варяг неквапно підвів свої білі очі і підняв розчепірену велетенську п’ятірню. В цей же час хвостате створіння, що здавалось спочатку Півникові худющою химерною кішкою, повернуло мордочку до хлопчика. І він ледь не відпустив линву-штаг і не гепнувся вниз! На нього дивилось людське личко, наче якої старої бридкої баби, та ще й з сивою бородою на вилицях. Це сотворіння показувало хлопчикові язика і махало, ну зовсім як товстун, людською дитячою ручкою!

Варяг хрипко прокричав кілька слів на дромон. Згори, з палуби йому затеркотіли якоюсь дзвінкою мовою. Товстун, ніби забувши про інших коней, що теж чекали підйому, все кричав і кричав Варягу, поки його геть не стало чути. Бо Варяг не сказав ані притишити хід човна, ані затабанити. То й човен-дракар поволі і плавко наблизився до довжелезного дерев’яного причалу на міцних дубових палях.

Тільки вони знайшли