Біс Плоті - Валерій Олександрович Шевчук

— Хай поснуть, — сказав той, що оглядав нашого коня, — а тоді ми їх, як голубків, і зв’яжемо.

— І куди дінете? — спитав господар.

— Можна зарізати, — сказав той, що був у лисячій шапці, — тоді сани, кінь і добро їхнє буде наше, одежка в них паскудненька, але на онучі піде.

— Багато клопоту, — сказав перший. — Тягай потому трупи в ліс і ховай, ліпше їх полонити, — але треба змінити їм одежу, бо вони вдають із себе ченців. В мене є два черкаські каптани, у них їх і вдягнемо.

Звістка про каптани мене переконала, що полоненнями вони вже займалися, можливо, ловили козаків.

— А далі де дінете? — спитав господар.

— Далі вже знаємо, — сказав той, що був у лисячій шапці. — Бариш — на троє! Холопи здорові, за них можна відхопити добрий куш. Поработають на наше царство.

— То, може, їх зараз і схопити? — спитав перший.

— Зараз вони можуть крику наробити, — відказав господар. — Хата ж моя!

— І то правда, — відказав Лисяча Шапка. — Пов’яжемо їх уночі сонних, а рота кляпами заб’єм. Як сусликів візьмем.

Вони заіржали всі троє, аж із клуні відгукнувся наш кінь.

— Ач, черкеський кінь хороший! — сказав господар. — Чує хазяям біду…

Вони рушили всі троє з двору, і, хоч не годиться про таке писати, а мене там, за клунею, голосно пронесло і вичистило всього, очевидно, від страху. Коли б це сталося трохи раніше, то вони б мене викрили.

Я опорядився, трохи за клунею постояв, чекаючи, щоб вони відійшли, а тоді кинувся в хату.

— Ну що ж, хазяйка! — сказав я. — Спасибі, що дозволили нам обігрітися, пора їхати, бо хочемо дістатися завидна до монастиря.

Господиня сполошилася, сказавши, що тільки-но поставила воду, аби щось нам зварити, і ліпше буде, коли ми залишимося на ніч (чи ж вона знала, що мало відбутися?), бо до монастиря неблизько і до ночі ми туди можемо й не встигнути. Я розпитав, як туди їхати, бо фразу про монастир кинув навздогад, і вона неохоче розповіла, поблимуючи на нас уже й неприязно. Онисим миттю мене зрозумів, захопив наші торби, і ми порвалися йти, коли ж господиня сміливо стала в дверях, розставила руки і рішуче сказала, що не відпустить нас. Онисим відтрутив її з дороги, і вона заверещала, кличучи чоловіка, а з нею заверещали й двоє її хлопців-підлітків, які кинулися до нас і почали хапати за мантії. Ми змушені були вирватися із їхніх рук і повискакували надвір, жінка зі своїми хлопцями вискочили на ґанка і почали кричати. Онисим побіг у клуню, а за мить виїхав звідтіля саньми, я швидко всівся, і хоч жінка з хлопцями вчепилася за сани, намагаючись нас не пустити, я почав бити палицею їх по руках, і вони повідпадали від саней, проволочившись за ними трохи, як п’явки. Я наказав їхати не в той бік, в який пішли чоловіки, а в протилежний, бо побачив, що чоловіки, всі троє, біжать сюди щосили, озброєні ґирлиґами. Але ми швидко залишили їх позаду, і вони зупинилися, щось погукуючи й махаючи палицями. Верещала щось і жінка з дітьми, які до них доєдналися, а ми, гонені страхом, мчали світ за очі, і в лице нам било снігом, бо починалася завірюха й мела просто на нас.

І знову опинились у покритих глибокими снігами полях; довкола крутилися вихори, шаленів вітер, кінь ледве плуганився, Онисим низько зігнувся, намагаючись захистити обличчя, а я накрився глухо каптуром, позасував руки в рукави кожуха, перед цим натягши на себе важкого коца, — не відали, куди їдемо, бо вже й дороги не було видно; заметіль свистіла над нами і навколо нас, вила, й сікла, і ніби реготала з нас злобливо. Кінь уряди-годи форкав, і мені здалося, що й сани наші, й кінь (так уже було одного разу, тоді, коли переїжджали ми кордона) піднялися над землею й почали носитися разом із вітром, то припадаючи до землі, то знову злітаючи й кружляючи — танцювали ми в тому полі якийсь несвітський танець. Я висунувся з-за каптура і здригнувся: на коні охляп сиділа сіра тінь у мантії, спиною до нас, і поганяла коня, вказуючи напрям.

— Неємія! — сказав я.

Він повернувся в мій бік і засміявся. І обличчя, і зуби його були чорні.

— Нічого не бійся, — сказав Неємія, ворушачи чорними губами. — Поки я з тобою, нічого не трапиться.

— А поки будеш зі мною? — спитав я.

— Поки потребуватимеш мене, — відказав Неємія, показавши чорні зуби в дивному оскалі. — Поки бажатимеш, щоб вів тебе ніхто інший, як я.

Онисим стрепенувся на сидінні і звів голову.

— З ким це говориш, ваша милосте? — спитав.

— А не бачиш?

— Що можна побачити в таку хурделицю, очі заліплює! Чи не лиха сила це з нами грається?

— Бійся Бога, — сказав я обурено. — І не згадуй під такий непевний час нечистої сили.

Отож дивними судьбами Божими ми зблудили до якогось сільця, там не зупинялися, а тільки попитали дорогу до монастиря Воскресіння із мертвих Ісус Христового. В монастир добилися вже вночі, там чесний ігумен Аліпій Федорович прийняв нас удячно й прихильно, ми змогли нарешті спочити духом і тілом: відігрітися, бо в келіях було напалено добре, а що приїхали ми вже в темряві, то, повечерявши пісно, завалилися спати; я ніби в чорну яму провалився і, хоч, загалом, схильний до видінь, не мав снів жодних, а коли випірнув із тієї ями, був