Чорний ліс - Андрій Анатолійович Кокотюха
Нахилившись над Хмарою й востаннє глянувши в його завмерлі очі, Максим простягнув руку й закрив їх.
І нарешті сам вийшов з не так давно обложеного будинку.
Його поява серед гамірного натовпу не привернула нічиєї уваги.
Повстанський командир саме збирав довкола стихійний мітинг, попри те, що де-не-де ще часом пострілювали. Трохи далі, ближче до церкви, вояки зводили захоплених у полон партизанів. Хто сам ішов, кого волочили під їхній матюкливий супровід, хтось намагався опиратися, щось говорив до своїх конвоїрів, заробляючи замість відповіді по писках, спинах, плечах – куди вдавалося дістати, куди було ближче. Убитих розкладали окремо. Ворогів зносили на купу, полеглих побратимів – складали рядком, жінки вже заходилися перев’язувати загиблим голови згори донизу рушниками.
Зі свого місця Максим зміг, нарешті, краще роздивитися того, про кого багато наслухався від Хмари, і чиєю жорсткістю та непримиренністю хорунжий його лякав. Той виявився доволі молодим, навіть, здається, трохи молодшим за Хмару. Хоч, можливо, подібне враження складалося, бо Остап був старанно, як для лісовика, поголений. Тим не менше, у його поставі вгадувалася сила. Причому зовсім не фізична: чоловік був худорлявим, та, попри це, помітно міцним, збитим. Говорячи, ледь примружував очі, і зі свого досвіду читати людей Максим зрозумів: зараз, у цей момент, чоловік сам себе утримує в стані стиснутої пружини. І якщо вона розтиснеться, краще тому, на кого ця людина має зуб, поруч не стояти.
Хмара все ж виглядав по-простецьки, особливо псував героїчний вигляд ніс-бульбочка. У мирному житті він міг бути, ким завгодно. Але дивлячись на того, кого називали Остапом, усі, включно з Коломійцем, бачили перед собою тільки воїна. Це відразу кидалося в очі: такого чоловіка важко уявити в цивільному костюмі де-небудь у конторі або на колгоспному полі, з вилами, за складанням сіна в копиці. Так само не міг він бути шкільним учителем, університетським професором чи директором заводу. Сам на себе він був подібний, лише коли вдягнений, як тепер, у військову форму: мундир німецького покрою, портупея, заправлені в дебелі офіцерські чоботи галіфе. На манжеті рукава були дві світлі горизонтальні нашивки, голову вінчала гостроверха шапка з прилаштованим спереду тризубцем. Лоб – широкий та відкритий. Профіль – ніби карбований, губи тонкі, на носі – невеличка горбинка. Роздивляючись його, Максим раптом спіймав себе на думці: машинально фіксує собі його прикмети, усе ж таки міліцейська звичка нікуди не поділася, доведеться з цим жити.
– Я – командир відділу Української повстанчої армії, – голосно промовив воїн до людей, карбуючи фрази. – Мене називають Остапом. Найперше хочу перепросити через те, що затрималися в дорозі, коли тут на нас чекали, і висловити велику шану тим побратимам, котрі прийняли нерівний бій із загарбниками нашої землі.
Він напевне вже збирався сказати коротку промову і точно підготував потрібні слова. Та враз за спинами гримнуло:
– Друже Остап! – і присутні дружно озирнулися на помітно старшого від командира, хоч ненабагато, вояка, котрий квапився до нього з дуже заклопотаним виглядом.
– Що є, друже Лютий?
– Там стайня горить, друже Остап. Хто запалив – не знаю.
– Тут багато чого горить, – Остап не приховував роздратування. – Самі рішайте, що спершу гасити. Худоба є в стайні?
– Повно, друже Остап! Німці полонені! Схоплені раніше, вчора. Весь цей час сиділи там, скручені! А нині хтось запалив, і тепер вони верещать!
– Най би собі згоріли, – це прозвучало вироком, підтвердивши для Максима попередження Хмари.
– Та ну, друже Остап! З ними вартувало б попрацювати ще окремо! Та коли вже горять…
– Добре. Витягайте хто ще живий, давайте до москалів, – змилостивився командир. – І теє, друже Лютий… Коли напакуєте всіх гуртом, нікого не в’яжіть. Мо’, ці щурі там, коли будуть разом у клітці, без нас один одного перегризуть.
– Була б добра забава! – вигукнув Лютий під схвальні вигуки селян і подався геть, виконувати наказ свого старшого.
Війна війною, нема чому дивуватися.
Але все ж було про що подбати. Тут і тепер, поки на нього справді ніхто не звертає уваги.
Намагаючись далі триматися так, Максим відійшов від гурту. Дійшов до найближчої вулиці. А звернувши на неї та зникнувши з людських очей, не стримався – побіг, закинувши на ходу автомат Хмари на плече. Орієнтувався в Гніздянах уже досить добре, тож не блукав, швидко дістався околиці, ріжучи шлях там, де виходило, дворами й городами. Минувши так, серед іншого, кілька закритих димом хат, біля яких вовтузилися погорільці, Коломієць опинився біля двору вдови Ксені Савчучки.
Перше, на що наткнувся у дворі, мало не перечепившись, – мертве тіло Дмитра Зубова.
Труп лежав на боці, і хоч Максим його впізнав, гидував торкатися руками – перевернув ногою. У Зуба влучило відразу кілька куль. Стрілець бив не купно, влучав, вочевидь, через те, що бив із близької відстані. Укотре згадавши службовий досвід, Коломієць зрозумів – у Зубова стріляли на бігу. Глянувши перед собою, побачив розчахнуті двері хати, що не віщувало нічого доброго: адже господиня вже мала вийти. Нахмуривши брови, Максим про всяк випадок скинув автомат із плеча, узяв напереваги, перетнув подвір’я, ступив на ґанок.
– Ксеню! – крикнув так голосно, як міг. – Ксеню, ти там?
У відповідь спершу не почув нічого. Потім, дослухавшись – тихе скавчання, за яке прийняв дитячий плач. Опустивши зброю, аби не лякати нікого всередині, Коломієць переступив поріг.
Удова лежала на підлозі в калюжі крові, котра вже поволі почала запікатися.
У головах матері сиділи діти, десятирічний Славко незграбно, мов велику іграшку, притискав до себе восьмирічну сестричку Галю. Повернувшись до прибульця й дивлячись круглими очима, хлопчик зовсім по-дорослому сказав:
– Їх помити треба.
– Кого? – не відразу второпав Максим.
– Мамцю. Вони лежать тута брудні. Не можна так. Завжди любили, коли чисто.
Щось у всьому цьому виглядало зайвим.
Точніше – чулося.
Монотонний стукіт знизу, з льоху.
– Хто це зробив? – Коломієць кивнув на неживу.
– Той москаль, у дворі. Він тікав, як наші хлопці набігли, – на хлопчачому лиці зовсім не було сліз. – Заскочив, думав тут сховатися. Наставив на мамцю пістоля. Мамця закрила нас, почала кричати, кликати наших. Той стрельнув, ми під ліжко заховалися. А він тоді вибіг.
Далі ясно. Не знайшовши порятунку в хаті, Зуб відчайдушно рвонув на прорив, ліс же ось він, рукою подати. Та все ж не дали