Червоне і чорне - Стендаль
Пробити дорогу — для Жюльєна означало насамперед вирватись із Вер'єра; він ненавидів свою батьківщину. Від усього, що він тут бачив, холонуло його серце.
3 раннього дитинства в нього бували хвилини надзвичайного піднесення. Він з насолодою поринав у мрії, уявляючи, як його будуть знайомити з паризькими красунями і він зуміє привернути їхню увагу якимсь надзвичайним вчинком. Чому б одній з них не покохати його, як покохала Бонапарта, коли він ще був бідним, блискуча пані де Богарне? Протягом багатьох років не було, здається, в житті Жюльєна жодної хвилини, коли б він не повторював собі, що Бонапарт, нікому не відомий бідний лейтенант, зробився володарем світу з допомогою тільки своєї шпаги. Ця думка втішала його у нещастях, які здавалися йому жахливими, і подвоювала його радощі, коли було чому радіти. Будівництво церкви й вироки мирового судді раптом відкрили йому очі. Протягом кількох тижнів він ходив як божевільний: одна ідея зародилася у нього і нарешті охопила його з тією непереборною силою, яку має над палкою душею перша думка, що здається їй власним відкриттям.
«Коли Бонапарт примусив говорити про себе, Франція боялась іноземної навали; військові доблесті були необхідні, і вони були в моді. А тепер священик в сорок років одержує платню в сто тисяч франків, тобто втричі більше, ніж уславлені генерали Наполеона. Священикам потрібні люди, що допомагали б їм. Ось і цей мировий суддя, така світла голова, такий раніше чесний старий, а від страху не догодити молодому тридцятилітньому вікарію ганьбить себе. Треба стати служителем культу».
Одного разу, саме в розпалі свого удаваного благочестя, коли він уже два роки студіював теологію, Жюльєн раптом виказав себе несподіваним вибухом вогню, що пожирав його душу. Це трапилося в пана Шелана: на обіді, де були присутні священики, яким добрий кюре рекомендував Жюльєна як чудо премудрості, він несподівано почав захоплено звеличувати Наполеона. Щоб покарати себе за це, Жюльєн прив'язав до грудей праву руку, удаючи, що звихнув її, перевертаючи ялинову колоду, і носив її в такому незручному положенні протягом двох місяців. Після цієї тяжкої кари він сам себе простив.
Ось який був цей вісімнадцятилітній юнак, такий кволий на вигляд, що йому можна було дати не більше сімнадцяти років, який тепер входив з маленьким клуночком під пахвою у розкішну вер'єрську церкву.
Вона була темна й порожня. 3 нагоди свята всі вікна були запнуті червоною тканиною, і сонячне проміння, проходячи крізь неї, створювало разючий світловий ефект, величний і суворий. Жюльєна пройняв трепет. Він був сам у церкві. Він опустився на лаву, яка здалась йому найкращою; на ній був герб пана де Реналя.
На лаві Жюльєн помітив клаптик друкованого паперу, немов навмисно покладений тут, щоб його прочитали. Він глянув на нього й прочитав:
«Подробиці страти і останні хвилини життя Луї Жерделя, страченого в Безансоні...»
Папірець був розірваний. На звороті можна було прочитати перші два слова рядка: «Перший крок».
«Хто міг покласти сюди цей папірець? — спитав себе Жюльєн.— Бідолаха,— додав він, зітхнувши,— його прізвище закінчується так, як і моє...» — I він зібгав папірець.
Коли Жюльєн виходив, йому здалося, що біля кропильниці кров: це була розлита свячена вода, але від червоних завіс на вікнах вона здавалась кров’ю.
Зрештою Жюльєнові стало соромно за свій таємний страх.
«Невже я такий боягуз? — сказав він сам до себе.— До зброї!»
Цей заклик, що так часто повторювався в розповідях старого лікаря про битви, здавався Жюльєнові героїчним. Він встав і швидко попрямував до будинку пана де Реналя.
Незважаючи на свою мужню рішучість, коли він побачив за двадцять кроків перед собою мерів дім, його пройняв непереборний страх. Чавунна гратчаста хвіртка була відчинена; вона здалась йому розкішною; треба було ввійти в неї.
Та не тільки в Жюльєна стискалося серце від того, що він входив у той дім. Пані де Реналь, з її надзвичайно несміливою вдачею, була приголомшена тим, що якась чужа людина, з обов'язку, завжди стоятиме між нею й дітьми. Вона звикла до того, що її сини сплять у її кімнаті. Вранці вона пролила немало сліз, коли побачила, як їхні ліжка переносять до кімнати, призначеної для гувернера. Марно просила вона чоловіка, щоб він дозволив повернути ліжко найменшого хлопчика, Станіслава Ксав'є, в її кімнату.
Властива жінкам вразливість у пані де Реналь була надзвичайно загострена. Вона вже уявляла собі гидкого, грубого, розпатланого суб'єкта, якому дозволяється лаяти її дітей тільки тому, що він знав латинь, і за цю варварську мову він ще й шмагатиме її синів.
VI. КЛОПІТ
Я вже не знаю, хто я і що роблю.
Моцарт («Фігаро»)
Пані де Реналь саме виходила через скляні двері вітальні в сад з тією жвавістю і грацією, що були їй властиві в ті хвилини, коли ніхто на неї не дивився; в цю мить вона помітила біля входу молодого селянина, ще майже хлопчика, дуже блідого й заплаканого. Він був у чрастій білій сорочці, а під пахвою тримав чистеньку курточку з лілового ратину.
Обличчя цього селянського хлопця було таке біле, очі такі ніжні, що в трохи романтичній уяві пані де Реналь спочатку виникла думка, чи це, бува, не переодягнена дівчина, яка прийшла про щось просити мера. їй стало жаль цієї нещасної, що стояла біля вхідних дверей, очевидно, не наважуючись підняти руку до дзвоника. Пані де Регаль попрямувала до неї, на хвилину забувши свої гіркі турботи про гувернера. Жульєн стояв обличчям до хвіртки й не помітив, як вона підійшла. Він здригнувся, почувши над самим вухом лагідний голос:
— Чого ви хочете, дитино моя?
Жюльєн хутко обернувся і, вражений сповненим співчуття поглядом пані де Реналь, на мить забув свої побоювання. Зачарований її красою, він забув про все на світі, забув навіть, для чого прийшов сюди. Пані де Реналь повторила своє запитання.
— Я прийшов, бо я маю тут бути гувернером, пані,— сказав він нарешті, спалахнувши від сорому за свої сльози і намагаючись непомітно витерти їх.
Пані де Реналь остовпіла: вони стояли поруч і дивились одне на одного. Жюльєнові ще не траплялося, щоб
