Тринадцята легенда - Діана Сеттерфілд
Того вечора батьки кудись пішли — чи то в кіно, чи то до кафе. Таке траплялося нечасто, а коли й траплялося, то мене відводили до сусідки, місіс Робб, і я стирчала там у кухні. Сусідський будинок був точнісінько такий, як і наш, але з плануванням у протилежний бік. І через оту діаметральну протилежність усього, що було в тому будинку, в мене починали з'являтися симптоми морської хвороби. Тож щоразу, коли наближався черговий «батьківський» вечір, я починала вперто наполягати, що вже достатньо велика та розумна, щоб мене можна було залишати вдома саму, без няньки. Я не надто сподівалася на успіх, але того разу батько погодився, і мати ласкаво дозволила переконати себе, щоправда, тільки за умови, що місіс Робб таки навідається до нас о пів на дев'яту.
Батьки пішли з дому о сьомій вечора, і я відсвяткувала цю знаменну подію тим, що налила собі склянку молока й випила її, сидячи на канапі й пишаючись вчасною величчю. Я, Марґарет Лі, вже достатньо велика, щоб залишатися вдома без няньки!.. Покінчивши з молоком, я несподівано для самої себе занудилася. Що ж мені робити зі своєю довгоочікуваною волею? І я помандрувала з кімнати в кімнату, окреслюючи територію своєї нововідкритої свободи: через їдальню, через залу — вниз, до туалету. Усе було таким, як і завжди. Не знаю, з якої речі, але раптом мені пригадався один із моїх дитячих страхів, у якому фігурував вовк і троє поросят. «Начувайтеся! Ось як дуну, як свисну — і вщент розсиплеться вам будинок!» Мені здавалося, що злому сірому вовкові було б зовсім неважко розвалити будинок моїх батьків ущент. Просторі, але тьмяні кімнати видавалися якимись несолідними і явно нездатними до тривалого опору, а меблі, з їхньою крихкою ненадійністю, мабуть, відразу б обрушилися, мов купки сірників, від самого лише погляду сіроманця.
І справді — отой злий вовк запросто розніс би наш будинок одним тільки посвистом, а ми втрьох умить перетворилися б на його сніданок. Від цієї думки мені відразу схотілося зійти до крамниці: там я нікого й нічого не боялася. Там сірий вовк міг дути і свистіти скільки завгодно, хай би хоч луснув: книжки подвоювали товщину стін, і ми з батьком могли б почуватися безпечно, як за фортечними мурами.
Я пильно пригляділася до себе у дзеркалі ванної кімнати, щоб іще раз переконатися, яка я велика та розумна дівчинка. Нахиляючи голову то праворуч, то ліворуч, я вивчала своє віддзеркалення, наче сподіваючись побачити замість себе когось іншого. Але у дзеркалі був лише мій двійник, і він так само витріщався на мене, як і я на нього.
Дослідження моєї кімнати не обіцяло нічого цікавого. У ній я знала кожен куточок, а він — мене. Тож я поштовхом розчахнула двері у кімнату для гостей. Шафа з невиразною «фізіономією» та оголений комод із дзеркалом натякали, що тут можна вдягтися й зачесатися, але щось безпомилково підказувало, що за всіма цими дверцятами та шухлядами — порожнеча. Ліжко з ретельно заправленими простирадлами та ковдрами мало непривітний вигляд, лягати на нього не хотілося. Тонкі, наче змарнілі, подушки були схожі на кволих, ледь живих істот. Цю кімнату завжди називали гостьовою, але гостей у нас ніколи не було. Натомість тут спала моя мати.
Я спантеличено позадкувала з кімнати й зупинилася на майданчику.
Оце і все? Оце і є обряд дорослішання — побути самій удома? На мене чекало влиття в лави старших дітей: завтра, прийшовши на майданчик для ігор, я вже зможу сказати: «Учора ввечері я не пішла до няньки. Я була вдома сама». Знайомі дівчатка аж роти пороззявляють зі здивування… Я так довго прагнула подорослішати, що коли це нарешті сталося, я розгубилася й не знала, що зі своєю дорослістю робити. Я сподівалася, що, ставши «великою», одразу ж набуду необхідного досвіду й побачу себе такою, якою мені судилося бути в дорослому житті. Мені гадалося, що навколишній світ відкине свою звичну дитячу подобу і враз відкриє свій таємничий, «дорослий» бік. Але натомість я, здобувши таку бажану незалежність, відчула себе навіть молодшою і беззахиснішою, ніж дотепер. А що, як зі мною не все гаразд? І я так ніколи й не подорослішаю?!
«Може, все ж-таки піти до місіс Робб? — спало мені на думку. — Ні, не піду. Я знаю краще місце», — вирішила я і заповзла під батькове ліжко.
Відтоді як я була там востаннє, простір між рамою ліжка та підлогою помітно зменшився. У плече мені боляче вперлася валіза — я пам'ятала цю валізу, ми її брали із собою, коли їздили на відпочинок; і вдень, і зараз, у темряві під ліжком, вона була однаково сірою й непоказною, у ній було складено наше літнє причандалля: сонцезахисні окуляри, плівки для фотоапарата, купальний костюм (мати його ніколи не вдягала, але чомусь так і не викинула) та всяка всячина. З протилежного боку лежала картонна скринька. Я намацала гофровану відкидну накривку, підняла її й заходилася порпатися всередині. Ось сплутана гірлянда для новорічної ялинки. А ось укрита пір'ям одежинка іграшкового янгола. Коли я востаннє була під батьковим ліжком, я ще вірила у Санта-Клауса. Тепер — уже ні. Може, це теж означає, що я дорослішаю?..
Вивертаючись із-попід ліжка, я зачепила рукою стару бляшанку з-під печива, й вона наполовину висунулася з-під мережки покривала. Я згадала цю бляшанку: вона лежала там завжди. На накривці — зображення скель та ялин північної Шотландії. Раніше мені ніяк не вдавалося цієї накривки зняти — дуже вже щільно вона прилягала; не надто сподіваючись на успіх, я зробила нову спробу — і під моїми «дорослими», сильнішими пальцями накривка раптом піддалася, піддалася так легко, що я аж злякалася від несподіванки. Усередині лежав батьків паспорт, а також кілька папірців різного розміру: це були бланки — частково друковані, частково заповнені від руки. Підпис там, підпис тут.
Бачити для мене означало читати. Так було завжди. Я стала перебирати документи. Свідоцтво про одруження моїх батьків. Їхні свідоцтва про народження. Моє свідоцтво про народження. Червоні друковані літери на кремовому папері. Підпис батька. Я обережно склала папери, поклала разом з іншими документами, що їх уже встигла переглянути, а потім узяла ще один бланк. Він був цілком тотожний з моїм свідоцтвом про народження.
