Щоденник війни зі свиньми - Адольфо Біой Касарес

Відаль повернувся додому, щоб залишити покупку. У під’їзді, замислено зіпершись на мітлу, консьєрж базікав з Антонією, кравчинею з ательє. Не встигнувши проскочити непомітно, Відаль розчув слова «деякі», «віджилий» та «ганьба», а потім — аж ціле речення:

— За квартиру не платять, а розкошують по пекарнях і ресторанах.

Він замкнув за собою двері безпечного сховку. Цей тип діймає його, але принаймні не мучить. Найлютіший нинішній консьєрж — добряк проти міфічних консьєржів його молодості, яку він уважав щасливою: ті за дрібничку могли будь-кого викинути на вулицю. І, зрештою, ґальєґо правду сказав: Відаль із сином жили на Ісідорітові шкільні заробітки та комісійні з аптек, а про комірне згадували тоді, коли уряд згадував про сяку-таку пенсію. Не так і легко бути чесним у бідності, думав Відаль. «Сьогодні важче, ніж учора, і що день — то мізерніше».

Полегшення заступила собою тривога.

Після стількох днів посту Відаль був виснажений і мусив поїсти.

Довго вони там базікатимуть у під’їзді? Відаль намагався повірити, що в бідності є свої переваги. Наприклад, він міг поводитися недобропристойно і викидати хлоп’ячі коники замість стати поважним, статечним пенсіонером («як Рей, чи Данте, чи Нестор», — думалося йому).

Аж тут почувся безладний вереск і гармидер, крики консьєржа та інших людей. Відаль здригнувся, згадавши вчорашній вечір. Мабуть, консьєрж не в гуморі; хай там що, треба не потрапляти йому на очі. Коли все затихло, Відаль відчув новий напад голоду — сильніший за обачність, — той змусив його вийти з квартири. На диво, у під’їзді не було нікого: навіть консьєрж десь подівся. Відаль вийшов на вулицю, звернув праворуч і рушив до ресторану на розі. Там він смачно поснідав, замовивши все м’яке, щоб не змістилася щелепа, а потім уголос висловив задоволення:

— Недарма ж сюди ходять таксисти — ті всюди бувають і знають, де добре.

Надворі він знову зустрівся з сеньйором Больйоло на прізвисько Баламут. Відаль привітав його, але нечема відвернувся. Ще обмірковуючи цей вияв зневаги, дон Ісідро помітив дещо похмуре й привабливе водночас: цілу вервечку чорних похоронних автомобілів перед дверима шпалерні. Він підійшов до вікна й зазирнув усередину, де юрмилися люди.

— Що сталося? — запитав дон Ісідро.

— Загинув сеньйор Уберман, — відповів чоловік у чорному, який стояв найближче до дверей.

— Яке жахіття! — вигукнув Відаль і, хоч у нього злипалися очі, замість сієсти пішов на чування біля мерця. З Уберманами його пов’язували деякі спогади, а він любив берегти відданість спогадам: тоді вони набували ваги, властивої традиціям. Відаль тішився думкою, що поділяє мить скорботи з сім’єю небіжчика.

Сердешний клаповухий муляр з ластатою головою! Його нехитра іронія заворожувала Відаля. «Бач, він не тільки кроїть матеріал і заробляє копійку, а ще й жартує. Це незбагненно!» — час від часу вражено повторював він. Руда й ластата була також Маделон, життєрадісна Уберманова донька, коротколиця, проте симпатична. Колись давно Відаль залицявся до неї — успішно, та недовго, бо Маделон належала до тих дівчат, які обожнюють великі товариства. Він покинув її, бувши знайомий з численними її друзями й родичами, і всі ці чужі люди вбачали в ньому члена своєї сім’ї. Він переконував себе, що не ризикує нічим, але сама думка про заручини смертельно жахала його. Жінки такі настирливі! Коли Відаль провадив уявні розмови з дамами — кажуть, буцімто передача думок на відстані — це доведений факт, — то радив їм не поспішати. Утім, якщо вони й не поспішали, він їх однаково кидав. Проте з Маделон усе вийшло занадто швидко, і в нього лишився присмак ностальгії. Словом, колись Маделон була руда й ластата, ясноока, напрочуд юна і неймовірно вродлива. Нині Відаль подеколи її зустрічав: вона стала миршавою кремезною баберою: лице її, тепер усіяне родимками й бородавками, видовжилося з часом. Ці зміни танули в зрадливій пам’яті, і щоразу, бачачи Маделон, Відаль дивувався. Вона здавалася йому тією колишньою юнкою; варто було хоч трохи замріятися, і він уявляв, що юнка ховається десь і можна її відшукати, якщо постаратися.

Першою в будинку Убермана Відаль помітив нинішню Маделон, велику й непоказну. Без жодного докору, побачивши його, вона припала йому до плеча й заридала.

— Співчуваю, — промовив Відаль. — Як це сталося?

— Бідний татко вертався машиною по Лас-Ераса, — тоном людини, що знай повторює одне й те саме, відповіла Маделон, — виїхав на вулицю Пуейрредона, і…

— Що?

Можливо, через жалобу в домі вона говорила тихо, але Відалю здалося, що він уже недочуває.

— …виїхав на вулицю Пуейрредона, і загорілося червоне. Він дочекався зеленого і вже хотів їхати далі, коли це сталося…

— Що? — знову запитав Відаль.

Маделон пояснювала; він не чув і половини її слів. Подумав, що люди останнім часом говорять нерозбірливо, майже не відкривають рота, ще й відвертаються від співрозмовника.

— Дівчині говорити важко, — звернувся Відаль до сусіда ліворуч.

— Якій ще дівчині?

— Уґіто щойно пішов, — сказала Маделон, оговтавшись на мить.

— Уґіто? — не зрозумів Відаль.

— Уґіто, — повторила Маделон. — Уґіто Больйоло.

— Баламут? Ми зустрілися, і він не привітався.

— Як дивно. Може, він