Щоденник війни зі свиньми - Адольфо Біой Касарес
Щоб оживити цей вечір у пам’яті, нагадаю ще одну його особливість — холод. Було так холодно, що всі, хто сидів у кав’ярні, дружно хухали собі на руки. Відалеві постійно вчувався протяг, і він раз у раз оглядався довкола. Данте, який завжди сердився, коли програвав, — аж дивно, що відданість «Екскурсіоністам»[4] не навчила його ставитися до поразок по-філософському, — дорікнув, буцім той грає неуважно. Вказуючи пальцем на Відаля, Джимі вигукнув:
— Старенький працює на нас!
Відаль дивився на пітну кощаву пику, на вуса, які, ймовірно через низьку температуру, були наче припорошені памороззю, і не міг стримати захвату від нахабства свого друга.
— Цей холод мене тонізує, — заявив Нестор. — Тож готуйтеся, сеньйори, до нищівного розгрому.
Він зухвало виклав карту на стіл.
— Гроші скінчились, та я від злості.
Не проклинаю незграбну руку.
Хай я сьогодні програв у труко,
Та завтра все відіграю в кості, — продекламував Лусіо.
— Прошу, — сказав Нестор.
— Хто просить, той одержує, — відповів Аревало й накрив його карту старшою.
До кав’ярні зайшов вуличний газетяр, дон Мануель, випив за шинквасом келих червоного вина й пішов геть, як завжди, не причинивши за собою дверей. Відаль підхопився, боячись протягів, і захряснув їх. Повертаючись на своє місце, посеред зали він ледь не зіштовхнувся з неохайною сухореброю баберою, живим уособленням слів Джимі: «Якої лиш бридні не вигадає старість!» *
— Стара відьма, — відвертаючись, буркнув Відаль.
У першу мить, обмірковуючи свою реакцію, Відаль, охочий виправдати цю ex abrupto[5], звинуватив стару в протязі, який міг зашкодити його бронхам, а подумки відзначив, що жодна жінка ніколи й не здогадається причинити двері, бо всі вони вважають себе королевами. Тоді похопився, що неправий, адже в протязі винен сердешний газетяр. Старій можна було дорікнути хіба старістю. Утім, лишалася ще одна можливість: із ледь прихованим гнівом запитати, чого їй треба в кав’ярні о цій порі? Тут-таки він дістав би й відповідь: бабера прослизнула у двері з написом «Жінки», і ніхто не помітив, як вона звідти вийшла.
Хлопці грали ще хвилин зо двадцять. Щоб догодити долі, Відаль удавався до найпевніших засобів: покірно чекав і приймав усе щонайпогідніше. Демонструвати впертість тут не випадало. Розумний гравець знає, що доля прихильна до тих, хто слідує за нею, а не йде насупроти. Як тут виграєш, коли не лягає карта, ще й із такими партнерами? Програвши вп’яте, Відаль заявив:
— Сеньйори, настав час зніматися з табору!
Хлопці підрахували очки й розділили гроші. Данте сплатив свою частку, та хоч він наполягав, друзі відхилили його внесок. Щойно Данте поклав гроші в кишеню, решта весело, навперебій заговорили, жартома дорікаючи йому скупістю:
— Я скажу, що його не знаю, — мовив Аревало.
— Ну не можна ж так, — запротестував Джимі.
Жваво базікаючи, друзі вийшли на вулицю, та від раптового холоду нараз умовкли. Блідавий туман сочився мрякою й огортав ліхтарі білими ореолами.
— Але й вогко, до кісток пробирає! — озвався чийсь голос.
— Я ж казав — у горлі дере! — ваговито підсумував Рей. Хтось і справді закашлявся. Друзі пройшли вулицею Кабельйо у напрямку Паунеро та Бульнес.
— Ну й вечір, — мовив Нестор.
— Ще, може, й дощ піде, — зі звичною іронією в голосі докинув Аревало.
— А якої ви заспіваєте, коли потім похолоднішає? — ущипливо відповів Данте, і всі засміялися.
— Бр-р, — резюмував Джимі-Церемоніймейстер.