Ось відкрита долоня - Галина Костянтинівна Вдовіченко
«Це невипадкові збіги», – вирішила Дана. Уголос собі це сказала, бо так їй було самотньо, що не було до кого й слова мовити. Однак була це вже не та самотність, що досі. Дана наче відчула опіку над собою, немов попереду трохи розвиднілося… Хвороба відступала помалу, настрій ішов догори.
Вона прочитала доньчину книжку, всотала кожне слово, а тоді знов і знов поверталася то до одних сторінок, то до інших. Ланцюжок з медальйоном тримала при собі, гріла в руці, торкалася нього. Він був її, цей медальйон. Він сам прийшов до неї.
Часто думала про падре Піо, про те, що це він вибрав її, дав їй зрозуміти, що опікується нею. Намагаючися розібратися в собі, наближалася до нього. Розмірковувала, миючи кахлі чи протираючи шибки, над його неймовірними здібностями, над тим, як він умів читати думки людей. Може, він і її думки прочитав?.. Він працював по дев’ятнадцять годин на добу, сповідаючи людей, був для багатьох духовним наставником… Він знав, що таке важка ноша й смертельна втома, він зрозумів би чужинку з України.
Хіба Дана не живе за такими ж законами? Хіба не дотримується такої ж програми на щодень? Падре Піо говорив: щодня має бути місце для кількох важливих речей – для молитви, для чесної роботи, для необхідного відпочинку й для діяльної любові до ближніх. Він наполягав, що любов до інших має знаходити вияв у вчинках милосердя, у готовності пробачати, не тримати образу в серці. Дана приймала ці думки як свої, вони й були її думками, тільки падре Піо їх висловив у простий і зрозумілий спосіб, так наче це вона сказала. Він вмів так сказати, як вона відчувала.
Дивилася на свої мозолясті долоні, уявляла: як це, п’ятдесят років носити на долонях стигмати? Що він відчував, бідолашний?
Уночі їй наснилася відповідь. Два довгих тонких, прямокутної форми цвяхи входили в долоні. Нестерпний біль виштовхнув її зі сну, вона пам’ятала це відчуття й за місяць – достатньо було глянути на свої руки, той біль відразу нагадував про себе. Але вже віддалено, наче гуркотіння далекого грому.
Додому у відпустку вона їхала, уже знаючи, що товаришки, Оксана та Віра, заведуть її до доброго лікаря. Лікування пішло їй на користь. Їй наче все допомагало – і люди, і обставини. Вона тепер усе сприймала інакше, глибше й водночас легше. Із вдячністю за все. На дрібниці не звертала уваги, на другорядному не затримувалася. Діти мали своє життя, вона й це сприймала з розумінням. У неї був покровитель, він не забував про неї.
Коли після спільної вечері всі розійшлися – донька з чоловіком та онукою поїхали до себе, а син з невісткою перемовлялися про щось у своїй кімнаті, – вона задрімала в фотелі. Тихо працював телевізор, під його мурмотіння Дана солодко заснула. Блаженний спокій скував руки-ноги… Прокинулася від запаху квітів. Здається, фіалки. Підвелася, роззираючися: хто розлив парфуми? Коли? Запах розтанув за кілька хвилин, зник, наче й не було. «Падре Піо!» – сяйнула думка. Він так дає про себе знати. Виразним запахом квітів. Вона не відразу це згадала, лише коли аромат розвіявся.
На каві з товаришками розповіла про цей випадок. Оксана слухала захоплено, вона розуміла, що таке «багато місяців відмовляти дев’ятницю до падре Піо про мир в Україні». Інша – Віра – ніколи в житті не була на сповіді.
– Я агностичка, – казала вона подругам колись, – існування Бога не можливо ані підтвердити, ані заперечити.
– Усе, що ти розповідаєш про свого святого, – це ж якісь казки, – хитала головою Віра. – Запах квітів… Реальний біль у долонях… Це все навіювання, таке саме, як стигмати у вразливих віруючих.
Дана лише усміхалася, затискаючи медальйон у кулаці. Вона не сперечалася. Для чого? Це теж був добре засвоєний урок від падре Піо: у кожного своя дорога до себе.
Більше вони не поверталися до цього випадку з ароматом фіалки. Товаришки розповідали про свої волонтерські будні, тобто волонтерські вечори, бо ж удень працювали, одна в школі, друга в музеї, а вечорами допомагали переселенцям та пораненим. Повний звіт Дані написали, куди, кому й скільки пішло з тих грошей, які вона передавала.
– Не треба мені звітів, – зупинила їх Дана. – Я знаю, що все до копійки пішло на добрі справи.
– Треба! – наполягали товаришки. – Ти маєш знати, скільком людям і в яких ситуаціях ти допомогла…
На початку березня – Дана тоді вже повернулася до Італії – її товаришки дізналися, що до Львова привезли нетлінні мощі отця Піо. До церкви Святих мучениць Віри, Надії, Любові та їх матері Софії. Пішли туди вдвох, Оксана й Віра. Людей було море, але усім було видно під склом обличчя падре Піо: наче людина спить. Не йняли віри, що тіло, ексгумоване 2008 року, після сорока років з часу смерті виявили нетлінним і саме таким воно й залишається дотепер.
Віра мовчала дорогою додому. Лише наступного вечора, пакуючи на волонтерському складі ліки для опікового відділення, сказала Оксані:
– У нас все буде добре.
– У кого «у нас»? – не зрозуміла товаришка.
– У нас, в Україні, – відповіла їй Віра. – Бо так щиро, як вчора, я ніколи не молилася.
– Ти ж молитов не знаєш!
– А я своїми словами… Дана ж казала: щира молитва – завжди почута.
Пахне інакше
Це пластикове сидіння-пелюстка створене спеціально під неї, під її зграбні сіднички – так вона думає, вмостившись на високому кріселці, намацавши ногами під собою перетинку, саме на тому рівні, де й хочеться примостити ноги. Дуже зручно. Вона спирається ліктями на круглий хромований столик, теж на високій ніжці, і роздивляється навсібіч. Має трохи часу для спостерігання за людьми – це її улюблене заняття, надто тоді, коли вони думають, що ніхто не звертає на них уваги, і даремно, бо поблизу хтось цікавий ховається за розгорнутою книжкою або повільно ковзає вдавано байдужим поглядом по своїх сусідах. Новий термінал пронизаний світлом, просякнутий запахами новизни, і Сергій Прокоф’єв зі шафранової стіни тримає всіх на оці, мружачись крізь свої старомодні окуляри.
Вона чекає.
Було таке: наснилося, що хоче зайти в новий термінал
