Чорна дошка - Наталія Юріївна Доляк

— Добридень, Лідусю! — кричали колгоспники, які стовбичили за своїми парканами й виглядали череду, а чи просто роздивлялись тих, хто приїхав оце автобусом з району.

— Здрастуйте! — відказувала Ліда й намагалась згадати, як звати того чи іншого сусіда.

— Як там твої? — поцікавилась згорблена бабуся в біленькій крапчастій хустинці. Старенька, побачивши Ліду, вийшла на вигін із хвіртки й, приклавши до очей дашком долоню, напружувала зір, аби впевнитись, що це дійсно дочка Юрка.

— Добре! — кинула голосно Ліда та звернула до покритої блискучою бляхою хати.

Од тієї бляхи відбивалось червоним сонце, що стояло мало не в зеніті, й дідова хата ніби горіла. Лиш диму не було.

Дід сидів на твердому лежаку, припнутому до печі. Нізащо не хотів переходити на чехословацьке з ортопедичним матрацом ліжко, яке кілька років тому сини привезли йому з міста. Хлопці спеціально наймали машину, самі вивантажували, галайкаючи на все подвір’я. Намучились, допоки вперли його крізь низькі, не пристосовані для таких ліжок двері скромної сільської хати.

— Тату, нащо вам той лежак? Переходьте вже на сучасні меблі, — просили вони, але дід волів спати там, де померла його дружина.

— То вже най для онуків буде, — відказував, дивлячись, як те ліжко займає чи не весь простір невеличкої кімнатки.

Коли Ліда заходила до хати, чула навіть знадвору, як дід відчайдушно кашляв. Постояла в сінях, почекала, допоки той клятий кашель стихне. Аж тоді наважилась увійти.

Склавши на колінах великі натруджені руки, старий важко дихав, звісивши голову на груди. Лідочка з наповненим поліетиленовим пакетом, на якому було зображено групу «Боні М» і який вважався модним атрибутом будь-якої сучасної дівчини, перелякано стовбичила біля столу, накритого картатою цератою. Терен мав щось сказати онуці, але йому не давала це зробити триклята ядуха. Він віддихувався після чергового нападу й махав рукою, мовляв, зараз минеться. Онука мовчки чекала, коли можна буде викладати на стіл гостинці. Ту передачу зібрала мама й бережливо вклала до пакета: вафлі, пляшку солодкої газованої води «Буратіно» та буханець білого хліба із коричневою, трохи підгорілою скоринкою. Дід завжди чекав саме цього хліба. Дивак! Усе не міг його наїстись. До сільської крамнички хліб возили не часто, а як привозили, то його відразу розбирали. Ніхто тепер паляниць вдома не випікав, хіба що на весілля — здоровенні, у три поверхи короваї з шишками й квітками і з обов’язковими копійками, запеченими на дні, — то для музик. Та ще пекли іноді круглі буханці на хрестини, які в селі на відміну від міста проходили не в таємному, а у відкритому режимі. Посеред сільського майдану височіла кам’яна добротна церква, і місцевий піп важно походжав селом у своїй довгій чорній рясі. Ліда подумки насміхалась зі служителя культу, а ще більше з його вбрання та кудлатої бороди. Піп часто приходив до її діда, вони подовгу говорили, усамітнившись у одній з кімнат. На Великдень піп приносив дідові шматок паски, і той, припадаючи губами до пухкого м’якуша, внюхувався в аромат здоби, а тоді вже по крихті їв. Пропонував, звичайно, й дітям та онукам, але вони були надто байдужі до такого роду їжі. Чи ж здивуєш їх, міських любителів заварних тістечок, якимись булками, нехай і рясно оздобленими.

Та що вже казати про здобу, якщо й чорний хліб дідові здавався делікатесом. Коли хтось із дітей залишав недоїдений окрайок на столі після обіду, потай (Ліда завжди це помічала) згрібав його зашкарублими від роботи пальцями і, пом’явши в руках, кидав до рота. Довго, неспішно жував, затримував ковтання, аби вповні насолодитись смаком звичайнісінького хліба…

Ліді набридло стояти, і вона опустилась на довгу, покриту смугастим грубим рядном лаву. Згадавши про своє улюблене місце, перекочувала на дідів стілець. Над столом висіла паперова іконка — шарпана-перешарпана. Вона була наклеєна на цупкий картон і затягнена поліетиленом. Дід нікому не давав до неї торкатись. Ліда пам’ятає, як її тато хотів був замінити цю іконку на гарну, у товстій рамі, нову і як дід на нього гримав. Ні, навіть не гримав, а гримів, як ото грім з неба, лунав його незадоволений голос. Із тією Божою Матір’ю в діда щось було пов’язано. Там, на звороті, написано синіми вицвілими чорнилами «Пилип’юки» — ото і все, що знала про цю ікону Ліда. А хто ті Пилип’юки, ніхто й не цікавився. «Родичі, напевно, якісь… далекі», — пояснювала собі Ліда, й на цьому її цікавість щодо паперової ікони й вичерпувалась.

Прохолодною хатою нісся розмірений цокіт годинникових стрілок, з дідових грудей виривались свистячі звуки, муха наполегливо билась у вікно й дзижчала, обурюючись нездоланною перепоною. Спочатку Ліда монотонно водила пальцем по скатертині, совала сільничкою, тоді задивилась у віконечко. Дід сьорбав воду із залізної чашки, що стояла на припічку, онука слухала й чекала миті, коли старий зможе говорити. Їй так хотілось, аби він сказав: «Мала, чого ти сюди припхалась? Їдь давай додому», натомість почула, як Терен прохрипів, тамуючи в’їдливий кашель:

— Це дуже добре, що ти тут… Мені треба тобі передати… Потім… Згодом… Ще є час. — Заскрипіло дідове лігвище, він важко вклався на настил, склав руки на грудях та закрив очі.

Дівчина вглядалась, як підіймаються від подиху груди старого, й відганяла від себе неприємні думки про те, що дід може ось-ось померти, а вона не знає, що робитиме в такому разі.

«Треба буде покликати ту скручену бабу. Як же її звати? Катерина! Так, баба Катря. Ось як, а я й забула була. Дивно, коли треба, то й згадалось, — розмірковувала про оту стару, що питала оце щойно про батьків. — Якщо дід помре, я поїду додому», — складала план відступу і тут-таки згадувала дідові слова про те, що він має щось таке цінне їй передати. На якусь мить Лідочці здалось, що дідо натякає на скарб. Марились їй золоті монети, за які вона купить собі омріяну в дефіцитний час дублянку, югославські черевики і ще… ще щось дуже імпортне, таке, чого ні в кого із подруг немає й бути не може.

«Або на кооператив мені відклав», — міркувала, йдучи надвечір по пасовиську до дідової пасіки. Лесь Мефодійович, відпочивши, забажав, аби онука перевірила, як там його бджолам ведеться. Ліда до того часу тихенько, аби не розбудити старого, розклала гостинці, підмела в хаті та принесла з криниці води. Коли дід прокинувся, напоїла його гарячим липовим чаєм з малиновим варенням та на