Чорна дошка - Наталія Юріївна Доляк

і хотів був кинути в куток. Але спохопився, розрівняв його та, подерши на акуратні квадратики, поклав ті квадратики в нагрудну кишеню. Один папірець залишив на столі, насипав на середину мотузочком дрібно потятої махорки з невеликої пачки та взявся прискіпливо скручувати цигарку. Підпалив, затягнувся. Тьмяний вогник з агресивним шкварчанням злизував написані Лесем слова, а той насолоджувався процесом. «Хи-хи, — сміявся, — як же воно весело тліє. Особливо якщо дрібно пошаткувати». Ось він втягує в легені їдкий дим, а тим часом тліє півлітери зі слова «кара». А саме слово гадючкою оповило самокрутку. «Кара для куркулів входить у мене димом, — думає і випускає кільцем той дим, — а виходить діркою од бублика», — пхне пальця в димовий бублик, який від такої наруги розпливається туманом над головою.

Так змарнував довгий вечір: курив самокрутки, сьорбав напівпрозорий чай із трав, виходив надвір хіба до нужника. Двічі думав іти до гуртожитку, але тут-таки відкидав цю ідею і знову сідав писати. А воно як на зло не писалося, а лиш думалось. І усе не про те, про що звик, не про те, про що потрібно, а зовсім про інше, і навіть контрреволюційне й у деяких аспектах — підступно-вороже.

«Може, серед хлопців і думки інші лізли б у голову? — подивився на двері, вирішуючи: йти до гуртожитку чи ні. — Чого ото вештатись туди-сюди, — притулився до холодної стіни неопалюваного приміщення. Закутався у вилиняле бобрикове півпальто, яке накинув на плечі, бо ставало дедалі холодніше, та поглядав на Юрка з-під насунутого на очі шкіряного картуза. — У гуртожитку те саме, що й тут».

Шлях до гуртожитку робітничої молоді, який розташовувався на протилежному від редакції боці міста, потрібно було долати, чавкаючи по глиняній в’язкій багнюці та скачучи через наповнені жовтуватою від тієї самої глини водою, чималі баюри та вибоїни. Лесь хоч і мав кирзові чоботи, а не шнуровані черевики, та нікому не розповідав про діри на підошвах справного та нового на вигляд взуття. Надворі ляпавицею розверзлась пізня осінь, від сльоти в редакції, у старому перехнябленому приміщенні колишніх губернських казарм, миттєво ставало холодно й волого, мов у склепі. Колись, ще за царя Панька, тут стояла пічка, але її замурували, можливо відчувши, що люди, які прийшли на зміну казарменій солдатні і працюватимуть на мирній, але відповідальній ниві, мають такі гарячі серця, що їм уже не потрібні старорежимні грубки.

У приміщенні редакції були розставлені череп’яні полумиски та іржаві відра. Вдень ту тару весь час рухали з одного кутка в інший, переставляли, совали, почергово ходили виливати каламутну рідину із розведеним дощовою водою тиньком. Від дверей редакції світлим потічком мандрувала та вапняна вода далі, на дорогу, де змішувалась із більшими потоками, які несли за собою всі нечистоти міста до широкої повноводної річки. Іноді в емоційному пориві, читаючи товаришам щойно написане, котрийсь із робочих кореспондентів зачіплявсь ногою за відро, мало не падаючи. Відро, із якого вихлюпувалась вода, котилось приміщенням з набатним гуркотом. Він супроводжувався тихою лайкою того, хто необачно перекинув посудину. Попри те, що на підлозі стояли три оцинкованих цебра й з десяток полумисків, вода з подертого даху крапала повз нехитрі пастки, стікала цівками по глинобитній підлозі, де-не-де устеленій зогнилими дошками.

Ще якихсь десять років у цьому приміщенні була дерев’яна підлога, а ще до революції, кажуть, і паркетна, з ялини. І саме в тому залі, де тепер засідали головні газетярі області, ніби розташовувався кабінет якогось генерала. Бо нащо тут стелити паркет чи дерев’яну підлогу? Працівники редакції, маневруючи один повз одного, зберігаючи рівновагу на хистких містках-дерев’яхах, метушливо переносили папери з одного столу на інший, аби написане від руки не потекло синіми слізьми й не змилось остаточно, так і не ставши друкованими рядками. Найважливіші документи із загрозливим грифом «Цілком таємно» та додатком «Не підлягає оголошенню» головний редактор одразу ховав до кованого сейфа. Таких паперів було по три за один робочий день, і доправляли їх спеціальні посильні — суворі й мовчазні, під охороною одного або й двох озброєних міліціонерів, також суворих і мовчазних. Сейф — німецького виробництва залізне одоробало, що зараз розташовувався в головноредакторському кутку, — був експропрійований у колишнього ювеліра Лейби Фарбаха на початку тридцятого року.

Лейба — підстаркуватий жидок, що жив через дорогу від редакції пролетарської газети «Більшовицька правда», — всією душею сприйняв революцію та всі подальші перетворення вкупі з сонцесяйним непом. Тим більш, із його роду-племені стільки посіялось люду в партію, що гай-гай. Але Лейба жив по-старозавітному — політики уникав, відмежовувався, хоча зовні й підтримував, завжди був «за» і ніколи «проти» чи навіть «утримався». А ще старий лис був доволі артистичним. Ото, як ідуть лавами військові, чи міліція, чи славетні чекісти, виходив на вулицю, ставав спиною до своєї крамнички, ніби захищаючи її, та здіймав руки до неба. Голосно декламував прозові посвяти червоноармійцям, а особливо чекістам, що стоять на сторожі революційної законності. Лейбу позаминулого року заслали кудись у Сибір за класову нетямущість. А саме: Лейба ніц не тямив у плані добровільної фінансової підтримки пролетарів. Усі матцінності, а було їх у Лейби до біса, усе, що зберігав німецький сейф, разом з облігаціями та паперами, які засвідчували численними печатками й автографами не останніх у місті людей право Лейби на півбудинку, де й розташовувалась крамничка, було випатрано та кинуто в горнило будівництва однієї з радянських соціалістичних. А може, й не в саме горнило, може, усі ті цінності осіли десь у місцевого парткерівника — хтозна. Хоч би там як, діаманти та золото горнило розтопило й пожерло, папірці спалило, а сейф виплюнуло, і він вилетів прямісінько через вузьку дорогу до редакції газети. Тут він дуже вдало прилаштувався й почав збирати в себе різну таємну інформацію. Іноді ця інформація була на вагу золота, а чи й життя. За розголошення державних таємниць можна було невдовзі зустрітись із Лейбою, але вже не тут, а там, де він нині жив, — у Сибіру. Якщо, звичайно, ще жив.

Олесь ловив себе на думці, що мав би зараз не думати про якогось ворожого елемента, який співав дифірамби новій владі, плекаючи насправді ворожу ідею нажитись на бідноті, а складати заклик до несвідомих селян-незаможників, які, попри всі закони логіки, не хотіли об’єднуватись у колективні господарства, аби разом, дружно працювати на благо молодої батьківщини. А якщо і йшли до колгоспів, то лиш аби поцупити звідтіля усе, що погано лежить. «Селянству нарешті дали землю, якої вони чекали з часів татаро-монгольського нашестя, — то й