Помилка - Світлана Талан

– На що схожі зірки? – запитала задумливо Вероніка.

– Зірки? На маленькі вогники.

– А мені здається, що то світяться квіти на зораному полі.

– Ромашки?

– Ні! То зоряні квіти.

– Фантазерка!

– Я скоро поїду до міста вчитися. – Вероніка підвелася, подивилася йому в очі. Вона хотіла бачити вираз його обличчя.

– Ну то й що? – спокійно сказав він. – Ти ж будеш приїжджати?

– Звичайно. А ти будеш мене чекати?

– Звісно, моя дурненька.

Вероніка уявила, як вона поспішатиме в село, як Захар зустрічатиме її на автівці. Можливо, тоді їм не доведеться критися. Мама буде змушена змиритися, що вони разом зараз і будуть потім. Швидше за все, Захар купить собі будинок у селі, і тоді вона буде приїжджати до нього, готувати, прати й любити.

– А де ти будеш жити, коли запрацює швальня?

– У садку багато місця. Є окремий вхід, зробимо там ремонт і будемо з хлопцями жити. Хіба нам багато треба?

– Щось на кшталт чоловічого гуртожитку? – У голосі Вероніки прозвучала легка іронія, але він не помітив.

– Напевне. А що?

Вероніка промовчала. Теж мені, розмріялася! Ледве знайомі, а в голову такі думки полізли!

– Поїхали додому, уже пізно.

– То й що?

– Мама сваритиметься, якщо помітить, коли я повернулася додому.

– Тоді поїхали.

Вероніка ще раз кинула погляд на небо. Чомусь зірки цієї ночі здавалися яскравішими, ніж зазвичай, а повітря – легшим. Вероніці хотілося увібрати назавжди кожну мить цієї незабутньої ночі, як вбирає в себе краплі дощу земля після спекотних днів. Дівчина намагалася запам’ятати кожну дрібницю: і тихе дзюрчання води, схоже на шепіт, і раптовий крик наляканої птиці, і мерехтіння зірок, схожих на яскраві світні квіти…

Вони поверталися назад, і Вероніка з неприхованою цікавістю дитини спостерігала, як погойдується на дорозі світло фар автівки, а динаміки розривалися від співу Газманова…

Вероніка зачинила хлів, де їхня п’ятирічна корова Зірка вже вляглася на свіжій соломі й ліниво, так, від нічого робити, заходилася жувати сіно. На неї вся надія. Мати вже кілька років збирала гроші, виручені від продажу молока, Вероніці на навчання. Хоч як старалися, а відкласти вдалося на оплату лише двох років.

Їм, двом жінкам, було нелегко утримувати корову. У селі, якщо не було в родині чоловіка, ніхто не заводив худобу, якій треба було ціле літо косити-сушити-перевозити сіно на зиму. Тільки мати Вероніки виходила на покіс із чоловіками й орудувала косою не гірше за них. Потім Вероніці треба було ворушити сіно, підсушуючи, і вже разом із мамою вони збирали його та перевозили у двір. Добре, що цього року були і дощові дні, і сонячні. Вдалося заготовити чимало сіна. Вероніка з мамою сподівалися, що в Зірки буде цього разу теличка. Звичайно, їй теж знадобиться сіно, зате майбутню корівку швидше куплять і за неї можна більше виручити, ніж за бичка. Шкода, що мамі нікому буде допомагати. Як вона буде одна з усім господарством справлятися?

Вероніка зітхнула й прислухалася. З легкого похропування в сусідній кімнаті вона зрозуміла, що мати вже спить. Дівчина глянула на годинник. До побачення із Захаром залишалося півгодини. Цілих тридцять хвилин! І чому час такий непостійний?! Коли чогось чекаєш, він тягнеться довго-довго, як, наприклад, зараз. Коли вона із Захаром, час спливає шалено швидко. Та й два місяці літа минули непомітно. Уже перше серпня, і їй скоро треба буде їхати на навчання. Як же вона буде чекати зустрічей із Захаром!

Вероніка ще раз кинула погляд на годинник. Нарешті! Час. Дівчина навшпиньки вийшла з дому. Вона відчинила хвіртку й мало не налетіла на Данила.

– Налякав! – кинула вона хлопцю.

– Привіт, Вероніко! – сказав він, ставши їй на дорозі.

– Привіт, – неохоче відповіла дівчина.

– Ти ціле літо не ходиш до клубу, і на танцях тебе не видно.

– У мене повно справ.

– І чим же ти займаєшся?

– Сиджу за підручниками, заготовлюю сіно, стирчу в городі, чищу в поросяти в хліві, солю огірки. Відповідь вичерпна?

– Навіщо ти так? – запитав Данило. – Я по-доброму запитав, а ти…

– Я по-доброму відповіла.

– Ходімо разом на танці, – запропонував Данило.

– Не хочу.

– Кіра хвилюється через вашу сварку.

– Так піди й заспокой її, – сказала Вероніка й відсторонила рукою Данила, давши зрозуміти, що розмову закінчено.

– Куди ти? – пролунало запитання вже за спиною Вероніки.

– Тебе це не стосується, – відповіла вона, не обертаючись, і прискорила крок.

Дорогою Вероніка кілька разів зупинялася, прислухаючись до кожного шереху ззаду. Їй здавалося, що Данило обов’язково шпигуватиме, але за нею ніхто не йшов. Заспокоївшись, Вероніка побігла знайомою стежиною до річки, на їхнє улюблене місце…

– Поруч із тобою я почуваюся такою щасливою! – сказала Вероніка, примостивши голову на плече Захара. – Такою щасливою, що можу… Можу…

– Що ти можеш, мала? – Захар погладив її оголене плече.

– Усе можу! – всміхнулася Вероніка.

І вона не брехала. Її душа вщент була наповнена новим щемливим почуттям. Вона почувала безмежне щастя від усвідомлення того, що кохає та кохана. Їй здавалося, що вона чує його думки, вгадує бажання, відчуває тривогу. І від цього душа наповнювалася тихою радістю. Захар жодного разу не сказав, що любить її, але навіщо слова там, де є щирі почуття? Вони зайві. Лише бути ось так поруч, вслухатися в його дихання, чути биття серця й запам’ятати кожне сказане слово, зберегти в пам’яті кожен дотик, кожен жест.

– Ти щасливий зі мною? – раптом запитала Вероніка.

– Звичайно, Ніко, – відповів він.

– Цікаво, а зможеш ти мені так само відповісти через десять, ні, двадцять років?

– Мало не забув! – похопився Захар. – У мене для тебе подарунок!

– Подарунок?

Захар дістав щось із багажника автомобіля, простягнув Вероніці.

– Що це?

– Ти скоро поїдеш вчитися. Тобі треба модно вдягатися. Це джинсові штани мого виробництва.

– Мені?! Джинси? – Обличчя Вероніки освітила щаслива усмішка. – Мені… Мені ніхто не дарував таких дорогих подарунків! Спасибі!

Вероніка припала до його грудей, потім вдячно зазирнула в очі й пристрасно поцілувала.

– Ми так і до ранку не розлучимося, – прошепотів Захар, вкриваючи обличчя Вероніки поцілунками.

Вона відкинулася на спину, тягнучи за собою Захара. І знову гаряча хвиля, яка охопила їхні тіла з новою силою, забрала в такий солодкий світ бажання та пристрасті…

Вероніка тихенько зайшла в дім, і її відразу засліпило світло. Дівчина з несподіванки здригнулася. Вона замружилася від яскравого освітлення й побачила перед собою матір.

– Котра година? – незнайомим строгим голосом запитала мати.

– Не знаю, – тихо відповіла Вероніка, передчуваючи недобре.

– Ти добре знаєш, що вже третя ночі. Де ти була?