Відлуння любові: жінки - Колектив авторів

Життя Мар’яни потроху йшло вгору, хоч і надто повільно. Замало було її краси і розуму, щоб лише власними силами досягти успіху. Потрібні були гроші та знайомства, і гроші великі, та й тусовки забирали і час, і фінанси, бо їхньому рівню треба було відповідати постійно.

Так і жили — кожна своїм життям. Обидві нещасливі, бачили, як піском крізь пальці збігає молодість, і нічим не могли зарадити.

Повернулася з Італії Валентина, не змогла більше жити на чужині. Постійно змінювала роботи Мар’яна, шукаючи кращого місця. Та ж добре там, де нас нема…

Про все це думала Мар’яна, чекаючи на старшу сестру у затишній кав’ярні і зігріваючись гіркою кавою без цукру. Так довго вона боролася, аж поки… ні про це навіть казати вголос якось боязко, щоб не злякати того метелика щастя, чиї тріпотливі крильця такі ж лагідні, як руки… Ні, про це теж краще не думати!

Мар’яна несвідомо торкнулася свого живота, її серце вже три місяці билося в унісон із маленьким серденьком чи то хлопчика, чи то дівчинки. Невідомо хто народиться, та й нащо про те знати? Дитина — це диво, особливо, коли тобі трохи за сорок, і той, хто подарував цьому диву життя разом із тобою, дивиться на тебе, мов на Мадонну.

Жінка глибоко зітхнула й відпила ковточок вже прохололої кави. Сестра затримувалася, і це насторожувало. Невже вирішила не приходити? Невже так само потопає у відчаї і не знає, чи клясти невдячних дітей та чоловіка-пияка, чи молитися за них усім святим?… Невже знову прагне залишитися на самоті зі своїм горем?

Від цих думок Мар’яну відволік якийсь рух біля дверей, і до кав’ярні увійшла висока білява жінка. Роззирнувшись, вона повісила свій сірий плащ, явно куплений навіть не позаминулого сезону, на вішак і попрямувала до столика біля вікна, де сиділа Мар’яна. Чорна сукня підкреслює худобу, біляве волосся охайно зібране на потилиці, та на обличчі майже немає косметики, й під очима залягли чорні тіні.

Мар’яна підвелася, упізнавши сестру, яку так довго не бачила.

— Привіт, сестричко, — мовила Мар’яна, коли вони обійнялися. — Ти пофарбувала волосся, Валю.

— Та я вже наполовину сива, Мар’янко, — осміхнулася вона, займаючи місце навпроти сестри. — Як ти, маленька?

Стільки років минуло, а вона все ще для Валентини маленька… Мар’яна опустила очі: як зізнатися, що вона обманула сестру, й у неї все гаразд? Обманула, бо інакше не докликалася б її ще кілька місяців…

— Я думала, що ти не прийдеш, — тихо мовила Мар’яна.

— Я теж так думала…

Валентина обирала собі каву, й Мар’яна помітила, що, як і раніше, манікюр у сестри саморобний. Вона ж уже й забула, що таке доглядати за собою без сторонньої допомоги, ось тільки донедавна цей престиж мав значення, а тепер…

— У тебе нова сукня? — запитала Мар’яна: ідея покликати сестру у цю кав’ярню нині не здавалася такою гарною, та й запитання було дурне, видно ж, що сукня нова тільки для Валентини, але ж куплена, скоріш за все, у секонді.

— Нова, сестричко, — Валентина здійняла на сестру погляд, і та з подивом відмітила, що блакитні очі, які вони обидві успадкувала від матері, зараз ясні, а не тьмяні від постійних сліз. — Ти ж нічого не знаєш, Мар’янко. Я пішла з дому, у чому була пішла. Покинула Олега, хай живе своїм життям: стільки років без мене був, то й не шкодуватиме. Й дітям я теж непотрібна. Сашко за мої зароблені на чужині гроші будинок змурував, та для мене й маленької кімнати немає. Марічка заміж виходить, у неї жених з квартирою у центрі міста. Хай будуть щасливі, а я хоч трохи для себе поживу.

Валентина так спокійно казала про це, що Мар’яна здивувалася її тону. Зовсім іншою була знедолена сестра у їхніх розмовах по телефону та скайпу. Інакше думала… Та й вона сама інші цінності вважала прийнятними до тої випадкової зустрічі у метро… Але ж чому у Валі такі тіні під очима? Невже сама стала заливати за комір, то й життя вже не здається таким темним?…

— Я зараз не живу в місті, — вела далі Валя. — Зустріла чоловіка. Трохи старшого за себе. Він фермер, мене до себе забрав, пилинки здуває. Хоче офіційно наші стосунки оформити. І діти у нього є, дорослі вже. Нормально до мене ставляться. Тільки знаєш, Мар’янко, зазіхає хтось на людське щастя, — вона стишила голос. — Поїхав мій трохи грошей заробити, щоб поле було чим засіяти, й в аварію потрапив. Думали, розбився. А він живий, Мар’янко! Розумієш? Живий! У лікарні, але живий. Я тому й запізнилася, що з ним розмовляла.

Валя відвернулася, щоб змахнути сльози. Сльози радості. А Мар’яна замислилась, наскільки ж сильна духом її сестра: на крилах прилетіла, думаючи, що у маленької Мар’янки щось сталося, приїхала здалеку, щоб втішити, хоч сама могла стати вдовою ще до весілля. Тяжка жіноча доля, й зазіхає світ на наше щастя, — правду каже Валентина, хай вона й ніколи не спілкувалася з тими, від кого залежить мода, а її нова сукня з секонду.

— Так хотіла тебе побачити, думала, що з того пекла тебе й не витягну, — нарешті наважилася зізнатися Мар’яна. — Все добре у мене, сестричко. У мене дитинка буде.

Валентина всміхнулася, й знову проникливо подивилася на сестру.

— Це так добре, коли носиш дитя під серцем. Давай сьогодні до церкви сходимо, Мар’янко? Подякуємо Богу за наше щастя, щоб світ на нього не полював, а ми одна одній завжди правду про себе говорили, не ховаючи ні горя, ні радості.

— Давай, сестричко, — погодилася Мар’яна.

Вони ще півгодини побули у кав’ярні, згадали батьків, яких давно немає серед живих, погомоніли про молодість, навчання, спільних знайомих, розповіли про своє життя. А тоді,