Сльози з мастила - Владислав Вікторович Манжара
–
І майже не висловлюєш емоцій. А ти їси?
–
Ні. Для живлення мені необхідний струм. Живлення від батареї вистачає на два місяці активної роботи. Значно більше ніж в мого старого тіла.
–
Це багато чого пояснює.
–
Що ти зробиш з цією інформацією?
–
Поки нічого. Я ще не вирішила. Як ти підмітив раніше, емоції заважають. Добре, напевно, жити без емоцій.
–
Ні. Живучи з людьми мені не раз хотілось відчути емоції. Інколи Я посміхаюсь, інколи Я відчуваю неприємне відчуття, наче якась частина корпусу пошкоджена, але Я не можу сказати, що це емоція. Я не впевнений в цьому.
–
Я теж не знаю. Я інколи дивлюсь, як в операційній ти робиш все можливе і неможливе, щоб врятувати життя. І навіть, коли це дуже важкі випадки, ти все одно берешся. Я пам’ятаю, як після невдачі ти сидів і дививсь в одну точку.
–
Я пам’ятаю. В такі моменти Я аналізую всю операцію, щоб зрозуміти, що Я зробив не так.
–
Так роблять люди. Коли вони провалюють якусь справу. Вони копаються в собі. Ця емоція називається почуття провини. В мене теж таке буває.
В цей момент двері в кабінет відчинились. Зайшла медсестра. В руках у неї була папка з паперами.
–
Лікарю
Пирогов
(можна щось більш українськіше? Ти із діваєшся? Це відсилка до воєнного хірурга 18 століття!!! Чого це він має бути більш українським! Ти занадто розумний… Пирогова Я не мінятиму.)
, аналізи готові.
–
Я – на операцію. Ти будеш тут?
–
Так. Я буду тут, коли ти повернешся.
–
Добре.
Лікар пішов з медсестрою. Дівчина залишилась на одинці з думами.
Операція видалась не з легких. Довго лікар зшивав до купи розрізані м’язи. Хоча і руку вдалось залишити, але процес реабілітації після такої операції займе довгий час. До того ж, ще точно не зрозуміло, як поведе себе організм по відношенню до штучних м’язових волокон.
Після кількох годин роботи, яка б звалила з ніг будь-кого з людей, лікар Пирогов зайшов до себе в кабінет. Там, на тому ж місці, сиділа його донька. Вона пила чай. Але то був не чай. Вона робила маленький ковток і кривилась. В чашці було зовсім трішки. Майже на дні.
–
Це чай?
–
Ні. Віскі. Взяла в твоїй тумбочці. Думала вип’ю, попустить. Але не змогла випити і того, що налила. Таке не смачне. Не розумію, як його можна пити? Зате, може, нап’юсь, і забуду все, що почула.
Лікар видер в неї чашку з рук та поставив на столі. Розвернувся до неї і обперся об стіл. Він холодно подивись на дочку.
–
Що? Я ж повнолітня!
–
Алкоголь для твого організму шкідливий. Твоя печінка ще не достатньо сильна, щоб переробити токсини. Також це може відобразитись на твоєму потомстві. До того ж, щоб забути сказане, тобі треба не виходити з цього стану постійно. Проблеми нікуди не дінуться. Тобі все одно потрібно буде їх вирішувати. А зі свіжою головою, яка не болить, це буде простіше зробити.
–
Можливо, ти і правий. Я тут сиділа і думала, що було б зі мною, якби ти прийняв логіку свого командира. Чи жива б Я була? Ти врятував мені життя. Я вдячна тобі за це. Я не видам тебе.
–
Дякую. Я зможу принести більше користі людям, якщо залишусь працювати тут.
–
Мене, напевно, трохи взяло це віскі.
Дівчина спробувала підвестись, але завмерла.
–
Щось голова паморочиться. Тату, ти вже закінчив на сьогодні? Ходімо додому разом.
Лікар підійшов до доньки та, взявши її під руки, повів додому.
Частина П’ята. Мир чи війна?
Ранок. Лікар Пирогов стояв біля вікна на кухні в своїх тісних апартаментах. Кухня була маленька. На ній важко вміщались маленький холодильник, плита, кілька тумбочок та стіл. На столі стояв сніданок для Валерії. Лікар дивився на сіру вулицю. На ній майже не було людей. Постійна небезпека нападу змушувала їх сидіти вдома.
З кімнати почувся шум. Це була Валерія. Вона зайшла на кухню.
–
Доброго ранку, тату.
–
Доброго ранку.
–
Як завжди, смачний сніданок. Як ти готуєш так смачно? Ти пробуєш їжу?
–
Так. Ця модель оснащена смаковими рецепторами. Також не забувай, що Я раніше прислужував по дому. В мої обов’язки входило готувати їжу.
–
А ти спиш? Чи робиш щось схоже?
–
Я не сплю. Інколи, я відключаюсь, щоб дати деяким елементам охолонути. Але не на довго. Не так довго як люди сплять.
Валерія почала їсти. Їй завжди подобалось, як готує тато. В умовах війни і нестачі продуктів, він якось умудрявся завжди дістати свіжий хліб, овочі. Іноді навіть приносив фрукти. Валерії дуже подобались яблука. Тато завжди радував її ними на якісь свята.
–
Сьогодні вночі Я обдумував нашу вчорашню розмову. Я проаналізував напади роботів на поселення. Ти помітила, що сутички з ініціативи роботів стає дедалі менше?
–
Ні. Я над цим не задумувалась.
–
Є ймовірність, що більшість все-таки підтримала старий план по збільшенню воєнної сили. А це може означати, що скоро роботи приймуть нейтралітет і будуть лише відбивати атаки людей. Далі від людей буде залежати чи буде війна продовжуватись.
–
Хочеш сказати, скоро наступить мир між роботами і людьми?
–
Мир не наступить ще довго. Як думаєш, багатіїв стало менше з приходом війни?
–
Думаю так. Зараз всім важко.
–
Те що бачиш ти, не означає, що всі це бачать. Ти бачиш лише ці сірі вулиці. В твоєму оточенні лише такі ж бідняки, які працюють на фабриках, зброярнях та інших установах. Вони працюють за гроші. Лише щоб їсти вистачало. Як думаєш, хто володіє цими фабриками?
–
Держава?
Лікар повернувся до дівчини. Подививсь на неї та посміхнувсь. Той самий рідкісний момент виявлення емоцій. Після цього знову відвернувся і почав кудись дивитись. Кілька секунд він видивлявся в далині щось. З висоти останнього поверху невисокого будинку відкривався вид на більшу частину міста.
–
Підійди до вікна. – Валерія залишила сніданок і підійшла до вікна. – Що ти бачиш он там, на сході?
–
Фабрику АрмаТек.
–
Ця фабрика була збудована тут на початку війни. Її
