Червоний. Без лінії фронту - Андрій Кокотюха

Не те, щоб дикуном почувався, якого привезли з безлюдного острова. Таких, як я, сільських, серед спудеїв-ліцеїстів знайшлося чимало. Не лише русини, поляків із сільських родин вчилося чимало. Не тільки ж моєму батькові кортіло бачити сина освіченим паном, котрий не длубається в землі чи гнойовищі й не крутить хвости бичкам. Міське, панське життя багатьох вабило. Просто, мабуть, тоді я мав інакший склад характеру – не міг швидко звикнути до того, що більшість кременецьких ліцеїстів вважала звичним для себе.

Наприклад – походи у «Волинь».

Туди треба було пензлювати пішки зо два кілометри від центру. Треба було минути синагогу, далі – сама ресторація з великими, щонайменше метровими літерами на вивісці. Не міряв, але так здавалося. Хто багатший, брав у місті візника. Таксівки тоді в Кременці були рідкістю, хоч вулицями їздили автомобілі. Та де: з міста ходили автобуси до Луцька, Рівного й Дубна, так само прочани мали змогу дістатися до Почаєва[6], а залізничним транспортом – без пересадок до Львова і Луцька.

Саме так до Кременця зі Львова приїхав Данило Червоний.

Та я знову трошки біжу наперед.

Словом, кататися на візниках дозволяли собі студенти-поляки. Русини не були проти піших прогулянок. Особливо назад, коли, загулявшись до темного, можна було легко вмовити дівчину, яку вподобав, аби дозволила провести себе додому. Не думайте, ми були молодими й жодні молодечі забавки чужими для нас не були. Навпаки, тим і здивував Червоний: сидів за столиком у кутку, мусолив кухоль пива, якого майже не торкався, стежив байдуже чи навіть із добре прихованою злістю за відвідувачами, котрі обсідали столики, і за танцями під тамтешній джазовий оркестр.

Ми ж вибиралися у «Волинь» саме за тим – пиво, дівчата, танці.

Згодом – розмови, що далі, то відвертіші й небезпечніші для всіх. Принаймні так мені здавалося, бо Юрко всякий раз робив їх чимось схожим на зібрання таємного ордену, подібного до масонської ложі.

Досі, через багато десятків років, не поясню, чому Дорош не відштовхнув мене та ввів у своє невеличке товариство. Для мене він не мав такого значення, як для Зенка. Той ловив кожне слово свого ватажка, завжди підтакував, ніколи не заперечував і слухав його промови, наче мовчазний дресирований пугач. Великі круглі окуляри могли б зробити Лісовського зовсім подібним до цього нічного птаха, аби він не був таким низеньким, худорлявим, сказав би навіть – миршавим. Поруч із ним, сином кременецького маляра, я видавався таким собі бурмилом. Урахуйте, що я взагалі вищий на півголови й ширший у плечах від більшості хлопаків. Не кажучи вже про трохи дурну фізичну силу, тому мене від самого початку навчання зманювали записатися в ліцейський спортивний клуб.

Хтозна. Раптом Дорошу бракувало в гурті саме такого побратима – як то кажуть, задля балансу. Троє ми справді мали цікавий вигляд: дрібненький Зенко, я – майже велетень, і Юрко – стрункий, тендітний, пластичний, меткий, з аристократичною вродою, хоча родина його проста. Принаймні так говорив повсякчас сам Дорош, хоча всякий раз, коли заводив про це, неодмінно обмовлявся: до Другої Речі Посполитої його батько мало не зробив кар’єру, яка вдалася дідові. Два покоління Дорошів, із його слів, обіймали високі посади в Тернопільській українській гімназії, яку хоч закрили за царя, щойно почалася війна[7], але до того часу заклад мав ім’я, престиж і таке високе значення, що його зі змінним успіхом намагалися відкрити вже два роки по тому. І заклад би нарешті запрацював, аби Тернопіль разом із іншими теренами не відійшов Польщі. А влада Пілсудського ліквідувала заклад, після чого Юрків батько протримався ще десять років і помер у злиднях, а мама, колись викладачка німецької, нині прибирає в заможних польських родинах.

Тут ми з Дорошем виявилися подібними.

Його, як і мене, матінка буквально випхала вчитися з Тернополя в Кременець – туди, де дають кращу освіту. Щоправда, син українських учителів змушений був, за його ж словами, навчатися, наче поляк. Притлумлене невдоволення поступово проявлялося, хлюпало через край, і я відчув Юркову потребу – говорити, говорити й ще раз говорити. Його фронда була на початках винятково словесною. На людях Дорош тримався лояльно, навіть підкреслював це, та варто лишитися у вузькому колі, де міг усім довіряти, – починав сипати протестами, оформляти їх у революційні думки, а після третього кухля пива у «Волині» згадував незлим тихим словом регента Калюжного.

– Я був у нього вдома, – не говорив, сичав він, коли схиляли над столиком голови. – Казенне помешкання, вигідний район, до ліцею прогулятися неквапом хвилин двадцять. Книжки брав у нього, українські. Довго просив, він ще питав, звідки знаю. Думав, я провокатор дефензиви. Так і свербів язик сказати: на себе в дзеркало глянь, чоловіче…

– Думаєш, Калюжний – конфідент? – запитав тоді я.

– Якби був певен, що пан регент працює на четвірку[8], на десять кроків не підступив би, – відмахнувся Юрко. – Я не є дурний. Спершу промацав його, перевірив. Коли громили читальні, Калюжний якимось дивом зміг узяти собі зо два десятки книжок. Це мені двоє старших сказали. Вони, кожен у різний час, стукали до пана регента по літературу. Той їх спершу ганяв – нема, мовляв. А потім, через деякий час, знаходив спосіб признатися – є. Мені те саме сказав, і на пискові таке написано, ніби за дівками в лазні підглядав.

Мені Дорошеві жарти часом видавалися брутальними. Зенко – нічого, всякий раз реготав, підтримуючи свого кумира. Як почув про голих дівок, і собі хіхікнув, показавши при тому Юркові великого пальця. Я ж знизав плечима. Нема потреби підігравати там, де можна обійтися. Запитав натомість:

– Що з того?

– А те, Мироне! Бач, людина відразу второпала! – Юрко кивнув на задоволеного похвалою Зенка. – Добре, пояснюю. Калюжний не провокував нікого, вудки не закидав, за поплавцем не стежив. Навпаки, як згадали про книжки, з лиця кров збігала. Але вже потім сам ті книжки давав, потайки. Нікого з попередників після того на В’язничну не забрали.

На вулиці В’язничній була тоді слідча тюрма, куди поліція й дефензива звозила затриманих. Зазвичай довго не тримали. Тих, кого затримували, переправляли в Бережани, серйозні суди відбувалися здебільшого там.

– Отже, пану регенту можна вірити, – зробив висновок я.

– Ні! – Дорош запально стукнув кухлем по столу. – Він сам себе боїться. Давно продався ляхам, служить польській владі вірою й правдою. А оті книжки ховає й таємно комусь дає читати, так це аби совість не мучила. Сам перед собою виправдовується за слабкість. Я