Сага про Єсту Берлінга - Сельма Лагерлеф
Священик на обіді пив небагато, але сп’янів, бо голову йому наморочило велике несподіване щастя. Небо запалило над ним вогненний язик натхнення, а люди подарували йому свою любов. Кров нуртувала йому в жилах ще довго по тому, як настав вечір і гості роз’їхались. До пізньої ночі священик сидів у своїй кімнаті, у відчинене вікно струменіло свіже повітря й студило гарячку блаженства, радісний неспокій, що не давав йому заснути.
Зненацька він почув голос:
— Ти не спиш, отче?
До вікна простував моріжком якийсь чоловік. Священик придивився і впізнав капітана Крістіана Берга, одного з своїх щирих горілчаних побратимів. То був безхатній волоцюга, зростом і силою справжній велетень, високий, як вершина Гурдіта, а дурний, як гірський троль.
— Певне, що не сплю, капітане, — відповів священик. — Хіба можна такої ночі заснути?
А тепер послухайте, що той капітан Крістіан йому розповів. Велетень мав своє на гадці. Він збагнув, що тепер священик не зважиться пити. І не матиме ніколи спокою, думав капітан, бо коли духовні отці з Карлстада приїхали раз, то можуть з’явитися і вдруге та стягти з нього ризу, якщо він питиме горілку.
Але капітан Крістіан доклав до цієї справи свою важку руку і владнав так, що духовні отці ніколи більше не поткнуться до їхньої парафії, і епіскоп також. Віднині священик і його приятелі можуть пиячити собі в церковному будинку скільки хочуть. Послухайте, який геройський вчинок зробив дужий капітан Крістіан!
Коли епіскоп та обидва духовні отці посідали в карету і дверці за ними гарненько зачинили, капітан вибрався на передок і віз їх милю чи й зо дві ясною літньою ніччю.
А тоді Крістіан Берг дав велебним отцям відчути, як ненадійно тримається життя в людському тілі. Він погнав коней шаленим чвалом. Нехай знають, як забороняти, чесній людині закроплювати душу горілкою!
І вже певне, що він не тримався дороги, натряс їх так, щоб довіку пам’ятали! Він гнався через окопи й стерню, швидко, як вітер, спускався з пагорбів, мчав понад берегом озера, аж вода розбризкувалася з-під коліс, утелюжився в глибокий мочар, брався через голі скелі, такі слизькі, що коні з усієї сили впиралися ногами й ненастанно ковзались. А епіскоп і духовні отці, білі як стіна, сиділи в кареті за шкіряними завісками і бубоніли молитви. Їм ще зроду не доводилося так їздити.
Уявіть собі, який вони мали вигляд, коли прибули до заїзду в Ріссетері. Були живі, але перетрушені, мов шріт у шкіряному капшуку.
— Що це означає, капітане Крістіане? — запитав епіскоп, коли той відчинив їм дверцята.
— Означає те, що ви добре поміркуєте, перше ніж знову зважитись їхати на оглядини до Єсти Берлінга, — відповів капітан.
Цю відповідь він склав собі наперед, щоб не затнутися на півслові.
— Тоді передай Єсті Берлінгові, що до нього більше не приїду ні я, ні жоден інший епіскоп!
Ось про яке геройство розповів священикові бравий капітан Крістіан, стоячи коло вікна літньої ночі. Він щойно повернувся з кіньми до заїзду і зразу ж поспішивсь до священика з новиною.
— Тепер, отче й побратиме, можеш бути спокійний, — закінчив він.
Ох, капітане Крістіане, бліді були духовні отці, що сиділи в кареті за шкіряними завісками, але священик, що стояв коло вікна цієї літньої ясної ночі, був куди блідіший. Ох, капітане Крістіане, що ти накоїв!
Священик навіть підняв руку, щоб затопити в дурне, простацьке обличчя велетневі, але стримався. Тільки грюкнув вікном, зачинив його, тоді спинився посеред кімнати й потряс стиснутими кулаками до неба.
Він, кого торкнувся був вогненний язик натхнення, він, що виголошував хвалу господові, тепер стояв і думав про те, що бог зробив із нього блазня.
Бо хіба ж не подумає тепер епіскоп, що то він послав капітана? Не подумає, що він цілий день прикидався й брехав? Тепер епіскоп візьметься за нього як слід, тепер він скине його зі служби й вижене геть!
Коли настав ранок, священика вже не було в церковному будинку. Він більше не думав про те, щоб лишитись і захищатися. Бог зробив із нього блазня. Бог не захотів йому допомогти. Священик знав, що його виженуть. Така воля божа. То краще самому піти собі геть.
Це сталося на початку двадцятих років дев’ятнадцятого сторіччя в глухому селі західного Вермланду.
Це було перше лихо Єсти Берлінга, але не останнє. Бо тим коням, що не зносять острогів і батога, важко живеться. За кожним ударом вони кидаються наосліп у прірву. А як ви-г паде кам’янистий шлях і важка їзда, вони не знають іншої ради, як потрощити воза й шалено тікати куди очі бачать.
II. ЖЕБРАК
Одного холодного грудневого дня на пагорбі Брубю важко спинився жебрак. Одягнений він був у нужденне лахміття, в діряві черевики набивався холодний сніг.
Левен — довге, вузьке озеро у Вермланді, що в кількох місцях розгалужується на ще вужчі, протяглі рукави. На північ воно сягає ген аж до неторканих пущ, а на південь — до озера Венерн. На його берегах є чимало парафій, а найбільша та найбагатша з них — округа Бру. Вона розкинулась по обидва боки озера, проте на західному березі були найбільші маєтки, такі, як Екебю чи Б’єрне, та й саме Брубю — велике містечко з заїздом, будинком сільської управи, оселею ленсмана[6], церковним будинком і ринковим майданом.
Брубю лежало на стрімкому узгір’ї. Жебрак поминув заїзд у самій долині й побрався до церковного будинку, що стояв на самій горі. Недалеко поперед нього дибала маленька дівчинка й тягла санки з мішком борошна. Жебрак наздогнав дівчинку і зайшов з нею в розмову.
— Замала конячка на такий вантаж!
Дитина повернула голову і глянула на нього. То була худенька дівчинка років дванадцяти з настороженим, понурим поглядом і міцно стуленими губами.
— Дай боже, щоб конячка стала ще менша, а вантаж більший, то його б на довше стало, — відповіла вона.
— То це ти везеш собі додому харчі?
— Авжеж, хвалити бога. Хоч я мала,
