Блакитний Замок - Люсі Мод Монтгомері

Ще не дійшовши до наступного провулку, Валансі пожаліла через сказане. Ну чому вона не стерпіла? Дядько Бенджамін образиться, можливо, скаже її матері, що Валансі повелася з ним зухвало — З НИМ! — а мати тиждень читатиме їй нотації.

— Я двадцять років змовчувала, — думала Валансі. — І не було змовчати цього разу?

А так, — відмітила вона, — вже двадцять років тому зауважили її «непарність». Валансі й досі пам’ятала цю гірку мить. Їй було всього дев’ять і вона стояла сама на шкільному подвір’ї тоді, як інші дівчатка з її класу бавилися в гру, в якій треба було, щоб хлопчик обрав тебе своєю партнеркою. Ніхто не обирав Валансі, малу, бліду чорняву Валансі у старомодному фартушку з довгими рукавами та з дивними скісними очима.

— Ох, — сказала їй гарненька дівчинка, — як мені тебе жаль. Не маєш хлопця.

Валансі гордо відповіла:

— Мені хлопець не потрібен!

І двадцять років повторювала це, але сьогодні пополудні не зуміла так сказати.

— Мушу бути чесною з собою, — похмуро думала вона. — Загадки дядька Бенджаміна разять мене, бо вони правдиві. Я ХОЧУ вийти заміж. Хочу мати власний дім, і власного чоловіка, і власне любе пухкеньке МАЛЯТКО.

Раптом Валансі зупинилася, вражена власною необережністю. Вона була певна, що Пр. д-р.[10] Столлінг, який саме проходив повз неї, прочитав її думки і суворо їх засудив. Валансі боялася доктора Столлінга ще з тої неділі двадцять три роки тому, коли він уперше з’явився в Сент-Олбенсі. Того дня вона запізнилася до недільної школи, отож пішла до церкви і там тихенько сиділа в їхній лавці. У церкві не було нікого, крім неї і нового ректора, д-ра Столлінга. Д-р Столлінг став перед дверима, що вели на хори, і кивнув на неї:

— Хлопчику, ходи сюди!

Валансі оглянулася довкола. Ніякого хлопчика не було — взагалі нікого не було у величезній церкві, окрім неї самої. Не міг же цей дивний чоловік у синіх окулярах кликати її? Вона не була хлопчиком.

— Хлопчику, — повторив доктор Столлінг ще суворіше, киваючи на неї пальцем, — негайно йди сюди.

Валансі встала, немов загіпнотизована, і пішла проходом між лавками. Вона занадто злякалася, щоб робити щось інше. Яка жахлива річ з нею трапилася? Чи ж вона справді перетворилася на хлопця? Вона зупинилася перед доктором Столлінгом.

Доктор Столлінг покивав перед нею вказівним пальцем, — довгим вузлуватим пальцем, — і наказав:

— Хлопчику, зніми капелюха.

Валансі зняла капелюшок. Ззаду їй звисала маленька тоненька кіска, але доктор Столлінг був короткозорим і не помітив цього.

— Хлопчику, повертайся, і ЗАПАМ’ЯТАЙ, що у церкві слід ЗАВЖДИ знімати головний убір.

Валансі пішла, як автомат, затиснувши в руках капелюшок. Тут саме увійшла мати.

— Досс, — сказала місіс Фредерік, — ти чого зняла капелюшок? Негайно одягни!

Валансі негайно одягла. Вона застигла від страху, що д-р Столлінг знову прикличе її. І, звісно, доведеться йти, — не може ж вона не послухатись священника, а в церкві було вже повно людей. Що ж вона робитиме, коли цей страшний вказівний палець знову кивне на неї перед усіма? Така нажахана, Валансі просиділа всю відправу, а потім тиждень хворіла. Ніхто не знав причини, — місіс Фредерік нарікала, що має таку слабовиту дитину.

Пізніше доктор Столлінг виявив свою помилку і, у присутності Валансі, сміявся з цієї пригоди. Але Валансі не сміялася. Вона так і не перестала його боятися, а тут ледь не зіткнулася з ним, — заглиблена в такі думки!

Валансі дістала свою книжку Джона Фостера — «Магію крил». «Це його остання, — уся про птахів», — сказала міс Кларксон. Валансі майже вирішила повернутися додому, а не йти до доктора Трента. Відвага зрадила її. Вона боялася образити дядька Джеймса, боялася роздратувати матір, боялася шорсткого, кущобрового старого доктора Трента. Мабуть, він скаже їй те ж саме, що й кузині Гледіс, — що її недуга уявна, а слабує вона лише тому, що це їй подобається. Ні, вона не піде, а, краще, придбає флакон Лілових Пігулок Редферна. Лілові Пігулки Редферна були звичними ліками родини Стірлінгів. Чи ж вони не вилікували сестру у других Джеральдін, коли п’ятеро лікарів од неї відмовилися? Валансі завжди дуже скептично ставилася до цілющої сили Лілових Пігулок, але щось у них МОГЛО бути; та й легше було зажити їх, аніж постати самій перед доктором Трентом. Вона лише на хвильку загляне в журнали у читальному залі та й піде собі додому.

Валансі намагалася прочитати якесь оповідання, але воно її розлютило. На кожній сторінці була ілюстрація, що зображала героїню в оточенні поклонників. А у неї, Валансі Стірлінг, жодного нема! Валансі різко закрила журнал і розгорнула «Магію крил». Її погляд упав на абзац, що змінив її життя.

«Страх — це первородний гріх, — писав Джон Фостер. — Майже все зло на світі бере свій початок з того, що хтось чогось боїться. Страх — це холодна слизька змія, яка обвивається довкола вас. Жити боячись — жахливо і надзвичайно принизливо».

Валансі закрила «Магію крил» і підвелася. Вона піде до доктора Трента.

РОЗДІЛ VI

Зрештою, випробування виявилося не таким вже й страшним. Доктор Трент був, як завжди, похмурим та грубуватим, але не назвав її хворобу вдаваною. Він вислухав її розповідь про симптоми, задав кілька запитань і швидко оглянув, а тоді якийсь час сидів, пильно до неї придивляючись. Валансі здалося, що він виглядає так, наче б жалів її. На мить їй перехопило подих. Чи ж вона поважно хвора? Не може бути, адже вона не страждала ТАК сильно, тільки останнім часом стало трішки гірше.

Доктор Трент розкрив рота, але, перш ніж щось устиг сказати, телефон біля його ліктя різко задзвонив. Він узяв слухавку. Спостерігаючи за ним, Валансі помітила, як раптом змінилося його обличчя. «Алло — так — так — ЩО? — так — так», а тоді, після короткої паузи: «Боже мій!».

Доктор Трент кинув слухавку, вибіг із кімнати й помчав вгору по сходах, навіть не глянувши на Валансі. Вона чула, як він у шаленому поспіху збирається, щось комусь різко викрикуючи, — мабуть, господині. Потім пронісся вниз із валізою в руках, вхопив із вішалки пальто та капелюх, відчинив двері на вулицю і помчав у напрямку станції.

Валансі сиділа сама в маленькому кабінеті, почуваючись так незручно, як ніколи в житті. Незручно — і принижено. Ото й усе, що вийшло з її героїчного рішення жити згідно з приписами Джона Фостера та перебороти страх. Вона погана родичка, не була ні коханою, ні подругою, але, виявляється, нічого не значить