Цар і раб - Іван Іванович Білик
— Чую, не верещи.
— Як візьму зараз дрюка та почухаю тобі спину, то не огризатимешся так на свого хазяїна! Вийди, коли кажу!
Євнух Полікрат і справді грюкнув залізним кінцем свого довжелезного ціпка по плитах, аж луна пішла двориком. Але се не справило належного враження на Іфімедію й вона й далі перемовлялася з господарем через двері:
— Не трясись, а кажи, що тобі припекло.
Господар дому розлютився й пішов сам у ґінекей. Незабаром із середини почулось вовтузіння й голос Іфімедії:
— Ану вдар! Удар! То як попру — смальцем розіллєшся на плитах, і згрібати буде нічого!..
Лоґоґраф щось погрозливо верещав, але Савмак нічого не міг розібрати, та й не намагався. Він уже давно звик до їхніх дивних стосунків і байдуже чекав виходу господаря. Двоє робів, що допіру ходили з євнухом на аґору, почувши з вулиці знайому тяганину, рипнули хвірткою. Один, старший, схожий на бактрійця, ввійшов у комірчину приворітника, молодший же, з розгону перестрибнувши через вівтар домашнього Зевса, почав заглядати у вікна, стежачи за тим, що робиться в ґінекеї.
Лоґоґраф, поправляючи на собі гіматій, вийшов і кивнув Савмакові на хвіртку:
— Апіте! Так огрів її ціпком, що до нових Панафіней пам'ятатиме!
Та за брамою Акрополя він уже думав про геть інше й потяг Савмака попід мурами. Вулиця Шостої тераси привела їх до вузьких сходів, що збігали аж униз і повз театр Діонісія виводили на Полудневий пілон, у берег.
Вузька піщана смуга була захаращена пірамідами гостродонних амфор, стосами міхів та мішків, баркасами, моноремами та вітрильниками, що привезли в Пантікапей товари або вантажили щойно куплений на вранішньому торзі. Роби, веслярі й навтіли, жінки, діти й власники суден горлали всіма відомими й невідомими мовами світу, й лоґоґраф, узявшись обіруч за край ціпка, ледве спромогався прокладати собі дорогу в тому скопищі. Тіснява й гамір піднесли його настрій і він сказав Савмакові:
— Де люди та роби, там і гроші! Давно вже я не бачив такого скопища суден у нашому порту.
Стадіїв через п'ять, де городський мур, стежачи за смужкою берега, випинався в море круглим черевом, починався мол, щороку підсипуваний службою порту. Євнух ішов стрічкою молу між двома рядами причалів і раз по раз піднімав ціпок, вітаючись із знайомими купцями та власниками суден. Його невелика діера, задерши вгору всі свої п'ятдесят чотири весла, стояла на самому миску молу. Євнух махнув ціпком і гукнув:
— Ехей, Теодоре!
З носу діери спершу почувся кашель, тоді ведмежа лапа взялася за насад і витягла по собі чорну кудлату голову:
— Се ти, Полікрате?
— Йди сюди, бурий ведмедю!
Теодор скинув з насаду дошку й, балансуючи зійшов на причал. Він був і справді схожий на ведмедя, лише не бурого, а смолянисто-чорного. Здавалося навіть дивним, що невелика дворядова посудина плаває й не перекидається під вагою його товстезного, мов піфос із асфальтом, тіла. Й не тільки борода й довга кучма були в нього чорні, а й увесь він здававсь обваляним у припалу порохом смолу: чорна хламида, чорна скіфська сорочка, під нею такі самі скіфські ногавиці. Навіть руки в Теодора були чорні, але то вже свідчило про нечупарність.
Поглянувши на його руки, лоґоґраф не наважився поздоровкатися із ним і завбачливо помахав здалеку. Савмак слухав і не чув їхньої розмови, загалом мало цікавої для нього: скільки воску вивантажити на Родосі, скільки на Косі, кому якого прядива й по якій ціні відвезти.
— А мечі, гляди мені! Скіфська криця! — застеріг євнух і ще й палець угору для ваги підніс. — По півталанта сріблом за пару. Все, що візьмеш понад ціну — твій навар, — великодушно закінчив він.
Теодор прогув:
— Набалакав мені… а пірати? Конопляного прядива вони можуть і не зачепити. А мечі…
— Ет! — вискнув лоґоґраф. — Ти мені перед кожним ходом про піратів! Хіба вони не знають, що ся діера — моя?
— Та чого там не знають…
— Я Одноокому щовесни на новий гіматій даю!
Однооким називали ватажка найстрашнішої піратської зграї, що хазяйнувала понад Східним узбережжям Понту до самого Боспору Фракійського й навіть у самій протоці, дехто називав його й Дібоспоритом, тобто, господарем обох проток — сієї, Кіммерійської, й тієї, Фракійської. Говорили, що й сам Перісад одкупався від них, пускаючи до причалів Пантікапея та інших своїх городів. Савмак не дуже вірив у ті балачки, хоч у всемогутності Дібоспорита Одноокого й не сумнівавсь.
— Такий ото дешевий він, щоб на твій гіматій зважити, — відбуркнувся кудлатий діерарх Теодор.
Євнух запалився:
— Проходу нема від цих «митників»… Хіба ж ти думаєш, я йому простий гіматій?.. Увесь поділ золотом оббляхований!
Вони сперечалися ще з півгодини, й Савмак знічев'я блукав поміж чужими й пантікапейськими кораблями. На думці було своє, чужі клопоти в голову не лізли, й він марно шукав виходу.
Коли євнух Полікрат нарешті віддав усі свої накази діерархові й потяг Савмака з молу на берег, устріч їм трапився ще один кудлань, чимось схожий з моряком Теодором.
— Хой, Асклепіде! — загукав незнайомцеві євнух. — Чого се й ти на пристань приперся? Чи не почав і ти воском торгувати?
Двійник Теодора, якого названо Асклепідом, був теж ведмедем, але сивим і пригорбленим, а брезкла біла шкіра його обличчя звисала складками. Коли він розтулив рота, щоб відповісти на євнухове привітання, Савмак побачив, що в нього й зубів немає — лише два ікла вгорі, жовті, довгі, й трохи загнуті, мов у справдешнього старого ведмедя, що вже давно перестав полювати й харчувався ягодами, грибами та мурахами.
— Ні, — відповів він на диво приємним, хоча й трохи шепелявим голосом. — Торговець з мене який? Не вмію два оболи з трьома скласти. Як не кручу — все п'ять виходить.
— П'ять? — євнух не второпав байки. — А скільки ж? Два та три й є п'ять?
— Отож, — сказав Асклепід. — Який же тоді з
