Цар і раб - Іван Іванович Білик

— Таким красунчикам тільки й місце — в басилевсовому хоромі.

Савмакові слова теж пострибали тугими вовняними м'ячиками додолу, й він аж Здивувався, — невже то його слова?

— Мужа красить не врода, — тепер слова вже й справді скакали з вікна у вікно.

— А що?

Того питати й не слід було б, але для кирпатого й рудочубого Савмака питання привабливості й потворства з дитинства стали чи не питаннями життя.

— Ти любиш… якусь жінку… дівчину?

— Га? — Савмак одхилився назад і глянув на басилевса, та той і досі ховавсь у вікні, й треба було відповідати. — Люблю… — вичавив він із себе, й у таламусі покійної цариці запала тиша.

Нарешті в Савмакове вікно стрибнула жменя нових м'ячиків:

— І вона… тебе любить.

— Га? Хто? Як ти знаєш? — Юнак удруге глянув на царя, та побачив лише старечу спину.

— В мої літа людина видить більше, ніж у твої. Мислю, що через волосся. Доки воно чорне й густе — одне, а як порідшає та побіліє — інше.

М'ячики стали кволі й не доскакували до вікна, Савмак зрозумів, що цар уже не ховається за лутку, відступив і собі й наразився на його глузливий погляд. Сиве ріденьке волосся його, що спадало майже до пліч, було стягнене золотим обручиком Малої діадеми, й він видався Савмакові Зевсом, що прикинувсь на хвильку земним царем, аби пограти з простим смертним у піджмурки. В давнину еллінські кумири дозволяли собі являтися людям, юнак у все те мало вірив, та розгублення, що було посіло його на самому початку, а потім трохи вивітрилось, тепер ще дужче заполонило Савмака, й колючі холодні мурахи полізли йому по спині.

— Їй треба мужа, а не земного Аполлона, — десь іздалеку почувся царевий голос, і хлопець одразу відчув, що даремно лякався й даремно думав сьогодні цілий день про сю розмову. Й почуття непевности зникло несподівано й зовсім, і Савмакові стало легко з сим старим чоловіком, і хотілося бути чесним і справедливим до кінця, й великодушним, наче кумир, і він приступив до Перісада.

— Краса земна — то теж дарунок олімпійців, як і талант, басилевсе, — переконаним голосом сказав Савмак. — А він же ще й має в жилах царську кров.

— Хто?

— Архелай.

Перісад випростався й став вищим, і голос йому загруб:

— Нащадок Археанакта ніколи не ляже на сей крават! Археанакт був сином колхідського царя Еета, Спартока ж породив син Посідона, Володаря морів, Евмолпа. А праправнук Евмолпа, Перісад Перший, сам став кумиром, живе на Олімпі біля ніг Зевса, й се всі знають. Он він!

Перісад ухопив Савмака за плече, штовхнув до вікна й тицьнув пальцем за бронзове мереживо ґрат. Подобу царя-кумира осяяло місяцем, Савмакові на мить здалося, що бронзовий Перісад дивиться просто на нього, навіть вустами ворушить. Юнак одвів погляд і втупивсь у сиву хвилясту бороду царя:

— Дай мені два таланти.

— Які… таланти?

— Зо… золоті!

Цар хвилю-другу дивився на нього порожніми нерозуміючими очима, тоді закинув край важкого шовкового гіматія на ліве плече й вийшов буркнувши:

— Мислиш яко роб. Усе золото Боспора проміняв на два таланти, о Зевсе Апатуре!..

Вранці Савмак не застав лоґоґрафа вдома, хоч сонце ще й не сходило. Знайшов його лише в рибному ряді аґори. Євнух вибрався на торг з двома робами, щоб купити свіжої риби на обід, але пантікапейсткі баркасники чи й досі ніжились у постелях, чи нічого не впіймали. На лавах лежала сама солона стерлядь.

— Прийду, як подзвонять, — сказав лоґоґраф і дорогою до акрополя майже про все випитав Савмака. — Давай, давай, ефебе, будеш зятем царя! — дрібучим сміхом поглузував він, і юнак бачив, що той сприймає його вчорашню розмову з басилевсом як примху чи гру кота з мишеням.

Савмак і сам не надавав тій розмові якоїсь ваги, проте євнух, уже коли здолали Третю терасу, спитав його:

— То ти її любиш?

— Кого?

— Кого! Вероніку!

Юнак лише поглянув на вчителя й несподівано для самого себе вздрів ув очах його неспокій. І тоді подумав, що лоґоґраф насміхається вдавано й ота вчорашня вечірня розмова не є для нього ні грою в кота з мишкою, ні пустопорожньою балаканиною. Він почав удруге переважувати кожний м'ячик стрибучих слів, і вони тепер не були більше повстяними клубочками, а кожен дзвенів чистим бронзовим голосом, у якому Савмак відчував приховану погрозу.

Перед брамою Акрополя він знову сказав лоґоґрафові, дивлячись на скопище аґори в Нижньому городі:

— Позич два таланти.

— Золотом? — Євнух одверто глузував. — А їх підписати свідками?

Він кивнув на двох здоровенних чатників з довгими ромфеями в руках, на які вони спиралися, мов на вівчарські ґерлиґи.

— Думаєш, я багатший за басилевса Боспору? — Й уже по той бік брами, коло свого червоно-мармурового пілона, він сердито докинув: — Попроси в Палака! Скіфи й кашу з золотих фіал їдять.

— Се ти вже казав мені вчора! — вишкірився на нього Савмак.

Євнух розтулив вуста дудочкою, що робив завше хвилюючись. Але вчора він не казав сих слів ефебові й міг би заприсягтися чим завгодно — навіть головою Ґорґони.

— Ти куди поспішаєш? — спитав євнух. І коли Савмак байдуже стенув плечима, запропонував йому: — То ходімо зі мною, споможеш. Я тільки гукну Іфімедії, щоб сходила по рибу, як почує дзвін з аґори.

Вони ввійшли до двору, й лоґоґраф ще від пілона загукав:

— Ехей, Іфімедіє! Де ти запалася, стара кочерго! Іфімедіє! Ехей!

З дверей навпроти, де в порядному домі мусив бути ґінекей, почувся рипучий басовитий голос:

— Чого кричиш!

— Позакладало тобі, не чуєш!