Пекло на землі - Віталій Юрченко
Ранком вступили до Вінниці. Я мав розвідочну чету. Випередивши полк, ми встигли в касарнях захопити цілу сотню червоних, багато зброї та 69 коней.
На кілька годин довелось нам вийти з центру міста, бо зі Жмеринки сунула ціла більшовицька група добре озброєна. Вдаривши збоку, ми скоро відтиснули фронт, захопивши велику добичу.
У Вінниці лави поповнялись: прилучався до війська свідомий елемент. Ішли знову селами. На Київщині обстановка помітно відмінилась. Села зустрічали нас хлібом-сіллю. Що село, то десяток-два нових козаків. Ще й досі в пам’яті живі картини:
Вступаєм у село, а на воротях многолюдна процесія з хлібом-сіллю. Палкі промови, гарячі-щирі побажання. Відрадно, зворушливо. Ростуть надії, на серці радісно: нарід зрозумів, хто його захисники. А молодь масами лине до лав.
Ідем полями. Жнива, на нивах люди. – «Боже поможи»! – «Боже й вам поможи». – А козаки навипередки забігають до женців, і серп у дужих руках ходить – жне, як бритва. Наскучилось козакові за рідним ділом.
З-поміж женців виступає парубійко.
– Піду і я, благословіть, мамо.
– Та як же так не приготувавшись?
– А що мені? Тепер літо!
– Старий, а йди сюди! Нехай тебе Господь благословить, – сина – перехрестила, поцілувала і сльозу несміливо згорнула.
Під’їхав полковник, став.
– Передаю вам, отамане, сина. Боріться, нам кращу долю завоюйте, та живі домів вертайте.
Полковник оглянув козака, показав на другу сотню: «Іди здоров. Шануйся сам та матір-Україну борони. Спасибі, паніматко», – і поцілував стареньку в руку, а до всіх:
– Щасливі залишайтесь!
– Здорові повертайтесь, – обзиваються засмучені жінки.
Таких картин я бачив чимало.
Сльози ставали в очах…
Йдучи навпростець, наша дивізія випереджала фронт. Ще Козятин у більшовиків, а ми підходим до станції Зарудинці. Селяни (з Олійників, здається) передали, що на станції їх з тисяча. Після урочистої зустрічі 2-й та 3-й курені пішли у наступ. Прилучилось ще з 30 селян-«новобранців».
Я з четою мав кінець правого крила. Душа підносилась, як глянув на широченну нашу лаву. Еге, та з такою силою хоч на самого чорта вдарити. Йшли бадьоро і впевнено. Я дістав наказ пройти вперед, заатакувати ворога, щоб відтягнути його увагу від нашого лівого крила.
Відділившись від куреня, ми взяли праворуч і гусаком помежи копи підступали до станції. Було труднувато, бо навколо рівнина, як на долоні. Загін двоє нас обстріляла розвідка. Відтиснули її й нахрапом лізли ближче. Станція була вже на виду. Перескочили балку й хотіли прямувати до станції, не бачучи перешкоди.
Враз виринула з-за рогу прегуста лава і з сальвою кинулась на нас. Ми залягли й відстрілювались. Не з медом прийшлося нам. За п’ять хвилин – три ранених. Ні лежати, ні відступати, бо сиплять, як дощем; кулемети січуть землю, що й глянути не можна.
Я наполошився. Прилипши до полукіпка, думав, коли б хоч людей живих вивести. Десь взялося панцирне авто і ну ж гатити картечами, роблячи навколо кашу. Ще два ранених. Біда…
Вгатило стрільно й коло мене. Очунявся по кількох хвилинах з ошмаленим лівим боком. Головою не поверну, а в правому вусі гуде, вся ліва щока в остюках. Ранило снопом, чудернацько трохи. Мені кричать, – не чую.
Коли поглянув, – на нас біжать червоні. Хлопці зірвались без команди, кинувши двох ранених. Побіг і я, пригинаючись від куль, як від джмелів.
– Ліворуч балкою, – кричав панічно. – Та помагайте Борецькому.
І хапаючись один наперед другого, летіли в пострасі, як ніколи.
Враз машинально спинились. На лівому крилі запалала перестрілка. Проясніло, а дехто став підлазити на горб.
– Хлопці, червонці відступають.
– А кулемети аж закашлювалися.
– Слава! – гримнуло й луна долиною скотилась. Кулеметам наче пельку позатикало.
– Вперед! В обхід, – рішив я, і знов подались до станції.
На горбі бачили все поле бою. Середина червоних зірвалась, кидаючи зброю, а ліве крило держиться. Ось наші рванулись в атаку. Червоні не піддаються. Наші зірвалися вдруге на багнети. Летять із криком, по них сиплять. Ось якась чета добігає. От стялись, змішалося життя зі смертю. Ось сипнула вся наша лава, стоголосе «Сллла…ва» – і ворог у паніці летить, кидаючи усе на полі.
На станції вже нікого не було. За огорожею ховався в паніці хвіст піхоти. Ми пробігли до лісу, кількох підстрілили й вернулись.
Тут наш курінь. На пероні лежало дві бочки сирового спіритусу. Пробили багнетами дірку й черпали в казанки.
– Не пити – отрута. Червоні навмисне лишили! – хтось чи жартував, чи правду казав.
Але спокуса перед давно небаченим питвом перемогла ризик смерти. Смикнув один, другий – нічого, і за кілька хвилин десятки козаків валялися п’яні в муку. Надійшов курінний і поставив варту, але пізно: у кожного повний казанок.
Весело минула та ніч на станції. Я з четою ночував у селі на відпочинку за те, що полегшив наступ. На щастя, мої хлопці ранені не поважно. Борецький скакав з тиждень, але з лав не вибував. Більшовиків другого дня назбирали навколо станції кілька десятків.
Рушили на Білу Церкву. У Ружині вдруге бачив С. Петлюру, – приїжджав на многолюдний мітинг. Аж цвів, вщасливлений успіхом. Почувалось, що він живе подіями боротьби, приймає їх всім єством, радіє успіхам, боліє невдачами…
Під Білою Церквою заковика. Тримаючись у Фастові, червоні постановили не здати її. За лісом заняли прекрасну позицію, окопи поробили. Довелось нам позмагатись. Поміг братко Басараб: з сільської дзвіниці він намацав окопи і з чотирьох запорізьких гатилив прямісінько по лаві. Пройшовши три рази, передав: сміливо беріть – багато з них потовчених.
І справді, в кінці канонади з окопів стріли значно порідшали. Наше дружнє «Слава» довершило справи. Майже без втрат убігли ми в окопи.
– Здаюсь, таваріщ, – здіймали руки.
– Бач, чортові червонці! Оташувались наче на віки, – дивувались ми, бо в окопах було всього: і їсти, і пити, і спати.
Казали в місті, що стояла 14-та дивізія. Живорізи страшенні. Три контрибуції накладали на мешканців: на гроші, на одяг-подушки, на дівчат-жінок.
Біла Церква особливо мені пам’ятна. Стояли ми в ній кілька днів. Отаборилась тут вся дивізія. Я виконував обов’язки сотенного командантської сотні. Другого дня відбулась зустріч з отаманом Зеленим. Вперше побачив я повстанське військо. Усі в чорному, як один, запалені, здорові. Обоз тягнувся містом з півдня, все дядьківські вози, а ззаду гармати у десять коней запряжені.
Десь четвертого дня на замилених конях прилетіли два засапаних дядьки, без шапок, у білих штанах.
– Рятуйте себе й нас. По селах повно большаків. Грабують, ріжуть. На Білу Церкву збираються. Будьте насторожі…
Передано по частинах. На мент всі насторожились. Але побідний настрій, атмосфера міста, спірт, розваги – розвіяли затрівожені чутки. Під вечір у місті гульня кишіла. Пили, співали козаки й старшина. Куняв напившись і
