Пекло на землі - Віталій Юрченко
Настали дні державного будівництва. Я працював в інформаційному бюрі при Директорії: роз’їжджав по містах, передавав низовим органам директиви центру та збирав відомості про настрої на місцях.
Невідрадні були ті настрої, гетьман залишив по собі лиху славу й нам передав. Була вона податливим ґрунтом для більшовицької зарази. Ще не сформувався уряд УНР, ще йшли в департаментах гарячі дискусії про тактику, про форми влади, а більшовики вже почали скажену агітацію і то в той час, як наші державні мужі по кабінетах у теорії бавилися. Більшовицькі агітатори рубали з плеча, опанували масу на вогні, роздмухуючи його в полум’я: замість витончених програм вони з кількома спокусливими обіцянками-гаслами кинули цілі легіони крикунів у наше запілля, що стали першими злощасними ластівками в посіві свавілля, анархії та непослуху.
Нашу державно-визвольну ідею звульгаризували одною фразою: буржуйська штучка, на жовто-блакитний кольор розфарбована. Замість завтрашньої самостійної України, вони ощасливлювали масу сьогодні: гуляй, душа революційна, бий буржуя, грабуй пана, хапай добро, діли землю – все наше.
І маса, підбурювана привабливими гаслами, спонукана злочинним елементом, розкладалась, сваволіла. Село стало розшалілим звірем, що, ніби з ланцюха зірвавшись, гасав по волі, не відчуваючи ні впину, ні страху.
У кожного на язиці свобода, революція, старе й мале товче про більшовиків, з хати до хати переходять чутки.
– Чули? бальшаки йдуть, землю закріпляють, панів усіх розганяють і мирський прилюдний суд строять…
– Еге, ідуть і добро везуть з собою: краму, цукру, хліба. От рай буде тоді нам, коли б, Господи, скоріше, а то ця «тарахторія» ні риба ні мясо. Ніби б то й наші, а онди кажуть, що то самі пани…
– Не вірте. Син мій приїхав, то бачив їх на власні очі. Каже, одних здихались, то другі лапки простягають, щоб панувати. Та чорта пухлого, каже. Он бовщаки, каже, Харків заняли. Оті, каже, справжню свободу роздають: землю зараз ділять, хто скільки захоче.
Де гурт, там мітінг, що неділя, то сход. А на сході:
– Таваріщі громадяни-селяне! Слушайте меня – чистокровнаво большовика. Я триста лет кров за слободу проливав. Как я, значіца, бивав во Хранції, Іспанії, Румунії і Апелсінії, таваріщі, і всякія, значіца, революції і конхветуції видав, то й опредєльоно гаварю й кажу, таваріщі, що нам другаво вихода нет, таваріщі, как советская власть, товаріщі. А по сему, все как адін, таваріщі, і в обязательном порядке за советськую власть, таваріщі. Да здравствует савєтская власть, таваріщі!
– Правільно! Нам только советской власті й нада. Ура! – підхоплюють.
– Таваріщі! Души буржуйов і всякое їх кодло. Зничтожай паразітов до ноги, щоб і в палаті не смерділи! А посему на завод буржуйський. Розбить його до цурки. Хто за мною?
– Верно! Зничтожить все дощенту.
І маса, засліплена химерною свободою, як дика отара, творила божевільні вчинки. За годину-другу диявольської роботи з заводу, фабрики, будови ставала купа румовищ.
Так само в містах, у клюбах, у поїздах.
– А Петлюра, думаєте, бідняк какой-нібудь іль вообще пролітарій? Якраз! Буржуй паршивий! Поддєлався під мужицький разговор і думає земельку захистити. Батько його аж 15 тисяч десятин має на Полтавщині.
– А ви його батька бачили?
– Значить видав, када говорю. Собственноручно у нього деньщиком на фронті служив і видав його отця. Буржуй первейшій.
– Ну й брехун ви так дійсно з первейших.
– Што? Не вірите? Присягнусь на што хатітє, що єта Директорія зробить так, як Центральна Рада. Ця німцям запродалась, а Директорія Антанті глазки строїть. Іш, супчики позбирались! Да сам Петлюра такой чорносотенной генерал, що даже й не подходь. Вдивляюсь, када він і говорить навчился по-мужицьки. Іліж взять – Винниченка? Думаєте, плохая птиця? Шпійон буржуазійський. За грошики хоче обплутать дурака мужика, щоб повернулись генерали і знову в клєщі нас узяли. Но только нєт, братішечкі, не вдасться, не вті взялись. Он Красна гвардія до Полтави добирається. Оті дадуть нам і свободу і всякое удовольствіє.
Баламутився люд, відвертався від своєї державності, розкладалась наша армія, творячи небувале в світі явище масового дезертирства.
І коли треба було уняти у відповідні береги розбуялу стихію мас, – наш провід не зумів вирвати її з цупких лабетів більшовицьких посіпак. Наш уряд не знав, чим живе, чого бажає периферія. Не дістаючи з центру директив, низи робили, що хотіли. Проїжджаючи через станцію Голту, бачив таке. Комендант містечка, повіривши провокації, що більшовики зайняли Київ, оголосив нагло евакуацію. На відході наклав на населення контрибуцію і, під загрозою обстрілу з гармат, вимагав негайної заплати. Лише мої гарячі запевнення, що в Київі ніяких більшовиків нема, збили намір ревного коменданта.
На фронті йшла боротьба, а в запіллі вибухали повстання. На ст. П’ятихатка мене арештував загін Григор’єва, як «лакея буржуазної Директорії». Два дні в арешті довелось переконувати впертого вожака загону, що я не лакей, а коли цей епітет він конче хоче мені приліпити, то хай я буду лакей, тільки не самої Директорії, а всього українського народу. Випустили з меж п’ятихатської селянської республіки, але до Києва вже не доїхав: його зайняли більшовики.
У Жмеринці відшукав Інформаційне бюро й здав уповноваження. Куди це тепер? Додому? Ні… Вступив до студентського полку. А за тиждень нас відкомандували до військово-старшинської школи в Кам’янці.
Місяць приспішеної науки. З нас мали виховати ідейно-стійких старшин. Але не вдалось. Запроданство командного складу, жахливе розмірами дезертирство підточували фронт. Більшовики насувались. Небезпека загрожувала Проскурову й нас викликали на підмогу.
Школа стала залогою міста Проскурова й резервною частиною фронту. Деякий час я був дижурним підстаршиною при штабі Омеляновича-Павленка (молодшого).
У Староконстантинові вибухло повстання. З невеличким загоном чорноморців поїхав я з Омеляновичем-Павленком. З повстанцями легко впорались. Вони, переважно місцеві жиди, втікли на Житомир. Настигати погналась чета кінноти, а ми зібрали нараду залоги. Виявилось, що тут не було влади. Начальники пішого й кінного відділів посварились за першенство й розпустили козаків, а місто захопила жменя місцевих більшовиків. Виїжджаючи містом, бачили картини грабунків. Один козак, заскочений у хаті на вчинкові, відповів О. Павленкові:
– Ніяких командирів груп я не визнаю. Я сам собі командир, поки при боці шабля. І йди негайно з очей, коли на світі жити хочеш.
Сумні вертались до Проскурова. Як так усюди, то запілля наше гірше, як сам фронт.
Приїжджав С. Петлюра. Промовляв до нас. Його слова «ми мусимо стримати фронт» вогнем пройняли кожного. Всі юнаки бажали на фронт і мужньо сповняли отаманів наказ: Три тижні тримали фронт під Деражнею, витримали кілька боїв, з 124 чоловік у лавах залишилась половина. Сили танули.
Одного провесняного дня червоні облягли густою лавою. Дружною відсіччю відперли перший натиск. Але опівдні під’їхало три панцирники й стали хрестити нас з 8 гармат. Перебігаючи під вогнем, ми заняли
