Покоління джинс. Втекти з СРСР - Дато Турашвілі

— Не візьму.

Сосо знав, що через самолюбство Іраклія так і буде, і мав відповідь напоготові:

— Порву, якщо не візьмеш.

— Це справжні джинси? — спитав Іраклій і засміявся.

— Справжні, американські, — в голосі Сосо проскочило трохи жалю.

— Значить, не порвеш — справжні джинси не рвуться.

— Тоді спалю!

— Справжні джинси і не горять, і воду не пропускають, — сміючись, сказав Іраклій, і Сосо також засміявся.

Джинси, подаровані другом, Іраклій Костава носив, мабуть, рік, і на тодішніх тбіліських вулицях старші просто проводжали його поглядом, молодші ж навіть підходили ближче, аби роздивитись. За день до самогубства він повернув випрані джинси власнику і, побачивши здивоване обличчя Сосо, пояснив усе однією фразою:

— Я добряче втомився, до того ж мені вже набридло.

Сказав і вибачився перед другом.

Сосо думав, що він мав на увазі подаровані джинси, проте наступного дня дізнався про його самогубство і все зрозумів. Сосо спочатку думав, що Іраклій перевершив їх усіх, а потім розізлився сам на себе за те, що нічого не відчув днем раніше, й заплакав, мов дитина.

Після похорону Іраклія Костави на його джинсах, вище правого коліна, Сосо намалював дев’ятипроменеве сонце. Так і носив, не знімаючи до смерті.

У тих джинсах його й поховали потай, і по тих джинсах впізнала його труп Натія Мегрелішвілі п’ятнадцять років по тому…

Батько Геги також був відомим і успішним грузином — кінорежисером, який, ще замолодий для кіно, зняв прекрасні фільми і був одним із перших з-поміж грузинів, які здобули перемогу на престижному міжнародному кінофестивалі, здійснивши це ще у шістдесятих. Хоча вже тоді, будучи молодим, він був уже справжнім художником, і головною пристрастю для нього був процес творення, а не насолода від призів й нагород. Тому, на відміну від старшого покоління грузинських режисерів, батько Геги відмовився від членства у радянській інтелігенції й підтримки режиму і вирішив жити лише кінематографом, однак допущення такого прецеденту радянську владу ніяк не влаштовувало. Звичайно, комуністи не бажали існування непокірного режисера у радянській Грузії і цю проблему вирішили просто — заборонили батькові Геги знімати фільми. Звичайно, офіційно ЦК не приймало жодних рішень щодо цієї заборони, а режисеру лише пояснили, що можливості знімати кіно йому більше не дадуть. Грузинська радянська влада прекрасно знала конформістський характер грузинської інтелігенції і в цьому випадку сподівалася на його слабкість, однак батько Геги виявився дуже сильним чоловіком — він освоїв столярну справу й почав укладати підлогу, як простий робітник. Найбільша ланка тогочасного грузинського суспільства, вже здебілізована й деградована, яка ставилась до праці негідно, немов до ганьби, із обуренням зустріла принциповість грузинського режисера. Вони одразу зненавиділи людину, що відрізнялась, людину, яка не хотіла взамін власних фільмів брати участь у великій брехні, як інші, підлабузництвом перед владою й комуністичною партією здобути хороше ставлення. Батько Геги був упевнений, що негідним, ганебним було саме те, чим займались грузинські радянські інтелігенти, а не праця, столярна справа та укладання підлоги. Тоді увесь Тбілісі й уся Грузія без кінця говорили, точніше — сперечались, навіть ті, хто не бачив його фільмів, про цей незрозумілий для них протест, та головним було те, чи справді батько Геги кладе підлогу, чи ні — цього ніхто не знав. Можливо, то була легенда або гарна історія, придумана людьми, які дуже хотіли, щоб серед тих, кого тоді називали інтелігентами, був хоча б один справжній протестувальник проти грузинської радянської влади.

Батько Геги виявився справді міцною людиною, не поступившись нічим, але ніхто достеменно не знав і того, чи дійсно на знак протесту він забрав з радянської школи своїх дітей, серед яких був і Гега, хоча в тогочасному Тбілісі про це говорили більше, ніж про російсько-афганську війну.

Про що точно знали, принаймні, бачили всі й через що ніхто не сперечався, був талант Геги. Через цей талант і наявність успішних ролей Тенгіз Абуладзе[6] взяв його на головну роль у своєму новому фільмі, але у житті Геги з’явилася людина, яка стала його справжнім фільмом. Це була Тіна — чарівна художниця дев’ятнадцяти років, яку Гега шалено покохав. Їхнє знайомство було дивним, їхні стосунки почалися зі сварки, проте, коли Тіна помирилась із Гегою, відчувши й зрозумівши, що це була не випадкова людина в її житті, настав день їхнього першого справжнього побачення. Тіна хотіла, аби в цьому місті й у цьому світі не було нікого, окрім них, бажала бути лише удвох із хлопцем, і на світанку вони зустрілись на Руставелі[7]. Вулиця була повністю порожньою, і здивований Гега трохи сердився на Тіну через цю дивну впертість — насправді він сильно хотів спати, бо ніколи не вставав так рано, Тіна ж, навпаки, виглядала дуже щасливою. Вона сиділа поруч із Гегою на довгій лавці зі спинкою і, посміхаючись, дивилась на самотнього двірника, що з великою мітлою в руках ліниво йшов вздовж проспекту Руставелі. Він підмітав тихо, безгучно, проте звук осіннього листя все одно порушував тишу. Але не порушував ранкового спокою, який відчув Гега, глянувши на Тіну. Вона ж, опустивши голову, неначе боялась пробудження всього міста, мовила пошепки до Геги:

— В цьому місті зараз нас лише двоє: ти і я, і нікого більше.

— Нас троє, — сказав Гега, посміхнувшись, і поглянув на двірника, Тіна ж не звернула увагу на його жарт і так само пошепки сказала:

— У цьому місті й у всьому світі лише двоє…

Гега згадав французький фільм «Двоє у місті», який йшов у кожному кінотеатрі тогочасного Тбілісі, але вже не жартував і не посміхався, зрозумівши, що коли пожартує