Покоління джинс. Втекти з СРСР - Дато Турашвілі
Він голосно гукнув з вулиці, і з вікна визирнув Важа — молодший брат Дато. Важу кликали Простаком, і був він таким самим добрим хлопцем, як і його старший брат. Гега привітав Важу піднятою рукою:
— Як справи?
— Нічого.
— Чого не в школі?
— Згоріла.
— Коли?
— Сьогодні, вранці. Ще досі горить.
— Ух ти!.. Де твій брат?
— Не знаю, як прокинувся, його вже не було.
— Мабуть, тебе пожежники галасом розбудили…
Обидва голосно, від душі засміялися. Потім Гега знову підняв руку, прощаючись з Важею і вже було повернувся, аби піти, коли той гукнув навздогін:
— А що ти хотів?
— Нічого, я потім зайду.
— Скажи мені.
— Нічого такого, хотів на день вранглерівську куртку позичити.
— Зачекай-но.
Простак щез у вікні й за кілька секунд вже стояв надворі, перед Гегою, тримаючи в руці джинсову куртку.
— Бери, Дато постійно її носить, але сьогодні лишив. Тобі пощастило.
— Не треба, хай буде, потім візьму.
— Бери. Насправді вона моя, батько привіз її мені, та вона виявилась завеликою. Дато її тимчасово носить. Потім все одно мені залишиться. Це справжній «Вранглер». Не линяє, нічого такого…
Гега посміхнувся й простягнув Простакові руку.
— Сьогодні ж поверну.
— Повертай, коли схочеш, вона поки що завелика. Або нехай буде у тебе, поки я не підросту.
Тепер Гега засміявся вголос.
— А як же Дато?
— Дато йде ченцем у монастир, навіщо вже йому джинси…
Тепер і Важа голосно засміявся разом з Гегою. Він згадав, що у Дато справді був якийсь знайомий чернець у одному монастирі, до якого він часто їздив останнім часом. Кілька разів обіцяв узяти з собою Гегу, але поки то були лише обіцянки, та й не до цього йому зараз було. Він подякував Важі й обійняв його по-тбіліськи.
Тбілісі був столицею вже протягом тисячі п’ятисот років, і, як у кожній столиці, хорошого тут відбувалось стільки ж, скільки й поганого. А що ж могло бути гіршим для Геги: у Земелі[2], перед підйомом до академії, його, коли він йшов на побачення, зустріли троє з ножами, вимагаючи зняти джинсову куртку. На той час по Земелі ще ходили тбілісці, тому було трохи дивним, коли якийсь тип звернувся до Геги — мовляв, брате, є діло на хвилинку, запросив до під’їзду, але там не виявилося ані знайомих, ані перехожих. Та більш дивним для Геги було те, що, побачивши у під’їзді ще двох таких само задоволених типів, він не відчув страху. Навпаки — посміхнувся й дуже спокійно звернувся до усіх трьох:
— Не старайтесь дарма, хлопці, все одно не знімете!..
Гега був актором, лише двадцятидвохрічним, але вже добрим актором, цю фразу в під’їзді він сказав дуже спокійно, як дуже впевнена у собі людина, і цей спокій найбільше здивував самого Гегу. Здивував, бо він ніколи не претендував на геройство, до того ж чудово знав, що у тогочасному Тбілісі джинси знімали не так уже й рідко і, як інші, часом думав, як би повів себе у такому випадку. Він завжди вважав, що не дасть вбити себе заради джинсів чи куртки — ніколи не був прихильником геройства там, де необхідності у ньому просто не було. Тому в іншому місці й у інший час, мабуть, мовчки з посмішкою віддав би те, що у нього вимагали, та того дня він вчинив інакше й, можливо, тому, що та джинсова куртка не належала йому. А може, через те, що він прямував на побачення, на першу зустріч з тією дівчиною, якої не знав, але яка мала такий чудовий голос…
З тих трьох ножі мали двоє, і перш ніж втекти, обидва встигли вдарити ними Гегу. У тогочасному Тбілісі під час бійок рани один одному наносили в основному у ногу або в сідниці, та Гегу, окрім ноги, вдарили ножем ще й у живіт — мабуть для того, щоби порізати куртку, яку не вдалося забрати.
Вийшовши на вулицю, Гега зміг зробити кілька кроків, але через втрату великої кількості крові швидко впав непритомним. Прямо на тротуарі його і підкосило.
Він відкрив очі у лікарняній палаті. Коло узголів’я тихо, дуже тихо плакала мати, обережно пестячи руку Геги.
— Де Тіна? — спитав Гега, поглянувши на матір.
— Хто така Тіна? — мовила мати й витерла здивовані й вологі очі.
— Не знаю, я її теж не знаю, — сказав згодом Гега й посміхнувся матері.
Гега мав рацію — він дійсно не знав Тіни, яка довго стояла після лекцій перед академією, куди повинен був приїхати на візку один каліка, проте на зустріч так ніхто і не прийшов. Та і як Гега міг прийти на побачення, якщо саме у цей час його оперували в лікарні й лише кілька днів по тому він зміг зателефонувати Тіні.
— Вибачаюсь, що не прийшов і навіть не зателефонував, — я зараз у лікарні.
— Як добре.
— Що тут доброго?
— Пробачте, погано вийшло, я хотіла інакше сказати, добре те, що у вас поважна причина, через яку ви не прийшли того дня.
— Як тільки мене випишуть, одразу зустрінемось.
— Знаєте, якщо ви не проти, я прийду провідати вас до лікарні й принесу фрукти, або скажіть, що ви любите, що може вас порадувати…
— Ні, сюди приходити не варто, мене скоро випишуть, і тоді я сам вас відвідаю. До побачення.
— Одужуйте…
Гега ще кілька днів лежав у лікарні, куди друзі й знайомі приходили до нього як до героя. Весь Тбілісі знав, що з Геги не змогли зняти джинси,
