Самотній мандрівник простує по самотній дорозі [Романізовані біографії. Оповідання, роман] - В. Домонтович

Його самозречення було радісне, жебракування сповнене доброзичливої приязні. Легкий був його сміх. Бідність свою він називав святою. «Якщо ти хочеш прилучитись до злидаря Христа, розподіли між злидарями все те, що ти маєш! Христос — злидар». Усе шанолюбство своє св. Франціск поклав у тому, щоб стати найбіднішим з усіх людей. Його потрясло, коли одного разу він зустрів людину, що була злиденніша за нього.

Сіль коштувала за тих часів дорого, її було мало, вона була рідка й малоприступна. Бідні люди присолювали собі їжу попелом. Але він благословляє все. «Сестра зола цнотлива!» — казав він, посипаючи попелом шматок випроханого хліба.

В гіркому він учився знаходити солодке, в твердому м’яке, в суворому ніжність, у нестачі багатство, у злиднях достаток. Хрест він огортав трояндами. Люди з огидою тікали від прокажених; він іде їм назустріч, обіймає їх і цілує. І все це робить тому, що його сповнювала любов до Христа. «Син чоловічий не має місця, де він міг би голову свою прихилити!» Це був для нього зразок.

Наш час прагне ситости, Середньовіччя прагнуло голоду. Нас лякає погроза голоду, Середньовіччя зводило голод У норму життєвої поведінки. Франціск Ассізький приймав голод як дар визволення. Піст звільняє людину від тягаря тіла, приносить людині почуття безважности. Франціск постив, бо «важко, — казав він, — задовольнити потреби тіла без того, щоб не служити при цьому примхам змисловости!».

Він не носив м’якого вбрання, ніколи не спав на пір’яних подушках. «Брат осел, — казав він про своє тіло. — Треба на нього накладати важкий тягар, часто його бити й давати йому якнайменше їсти. З усією суворістю треба ставитися до себе й з усією любов’ю й вибачливістю до ближніх».

Ченців він застерігав від суєтности й балакучости в церковних казаннях. Тиха молитва й мовчазна самота найближче приводять людину до Бога. «Будьте терплячі в смутку, не сонливі в молитві, ретельні в праці, скромні в розмовах, поважні в поведінці, вдячні за добро, що вам зроблять. За все це вам уготоване Царство Небесне!»

Спрага музики. Бенвенута й Райнер Марія Рільке. Біографічна новела. Фраґмент

Обіцянкою неможливого сяяли срібні зірки. Вогні різнокольорових свічок у темному зелі ялинкового гілля здавались офірою запереченій правдоподібності. Вата імітувала сніг. Скляні дзвіночки дзвеніли з тією ж ніжною мелодійністю, що в Андерсеновій казці про солов’я й троянду, але важке скло вітрин відокремлювало фантасмагорію химер, і нечутний згук творив ілюзію далекої близькости.

День згасав, не почавшись. У синяві вечірніх вулиць лапатий сніг стелив смуги білих простирал, лягав нечутно на хутра жіночих комірів.

Кінчиками пальців, затягнених у рукавичку, жінка обережно змахнула з ґоржетки сніг. Вона проходила через місто, подивляючи всі ці чудеса, нагромаджені у вітринах крамниць: ляльки, забавки, торбинки, ґравюри, прикраси. У блакитній прозорості аквамарину було замкнене море. Хінська лакована шкатула ховала в собі всесвіт. З’явився й зник вишитий шовками рожевий фламінґо. Порцелянова філіжанка з блакитним N у золотому овалі лавра заступила бронзовий бюст похмурого Данте. Товпа товпилась біля заллятого світлом входу в кіно. Вузьке віконце. Таблиця з цінами. На брунатних конях мчали жовті в ширококрисих капелюхах ковбої, розмахуючи ласо.

Однак із численних святкових чудес вона для себе прагнула лише одного: книги!.. Це був би подарунок, що його вона зробила б сама собі, подарунок, який прийшов би здалека, але прозгучав би зсередини, як власне звернення до себе. Вона потребувала визволення! Їй бракувало розмови, яка була б мовчанням, дружби, що була б самотою, теплого дотику відсутньої руки в затишку кімнати при світлі лампи, притлумленої сутінками.

Вона бажала книги, втішної, як сновид, і приязної, як добрий і далекий друг. Якоїсь частки в світі, голосу, який мав би силу поглинути всі дотеперішні скорботи, розчинити всю гіркість днів, що надто багаті були на інтимні розчарування, голосу, здібного стати межею для молодости, яка минала, й відкрити двері в нове життя, яке почнеться завтра.

Вона натиснула на двері й переступила поріг маленької книгарні, власника якої вже знала. Теплий спокій і ясна тиша огорнули її. У вузькій і довгій кімнаті під стелею молочно-матова куля розливала рівне світло. Шорстка плетена доріжка простяглася між прилавком і книжковими шафами. З глибини крамниці від конторки, над якою горіла лампа під зеленим абажуром, їй назустріч підвівся господар.

У люб’язній готовості старий чоловік схилив перед нею голову:

— Пані?!..

Вона сказала:

— Я хотіла б книги, яка відрізнялась би від усіх інших! Чудесної книги!..

Сніг, падаючи з рукавів, танув, лишаючи на доріжці темні плями.

Від цього поважного пана, старої людини, книгаря, власника крамниці, вона вимагала, щоб він зробив чудо. Чи може книга стати чудом?

Він підвів голову й поглянув їй у вічі. Мовчки, не говорячи ні слова, він наблизився до однієї з великих лакованих етажерок, витяг тоненький томик у зеленій оправі, поклав перед нею й сказав:

— Ось!..

Жінка поклала торбинку й муфту на стілець, струснула з рукавів і ґоржетки сніг, пальцем розгорнула палітурку й на білій сторінці титулблату прочитала наголовок:

— Райнер Марія Рільке. Історії доброго Бога!

Ні ім’я автора, ні назва книжки не сказали їй нічого. Вона запитала:

— Хто це: Райнер Марія Рільке?

Давній друг узяв книгу, загорнув її в папір і простягнув їй.

— Це поет! — урочисто заявив він. — Справжній поет! Усе інше ви знайдете всередині.

Вона йшла освітленими вулицями святкового міста, білими від снігу; вона несла з собою загорнену в папір книжку й відчувала, як з кожним кроком вона робиться все більше й більше радісною, немов наскрізь пронизана щастям, оновлена й зміцнена від чуда, яке вже сталося наперед, немов перед собою вона несла світло зірки, з якою в цей Святвечір ходять хлопчики від хати до хати.

Цілу ніч, не одриваючись, вона провела за читанням принесеної книги незнаного автора. За читанням?.. Ні, це не було читання; це було не читання, а молитва. Вона вся була поглинена, потрясена, віддана. Вона палала, розчулена й збуджена. І це зробив той, кого вона ще кілька годин перед цим не знала навіть на ймення.

Серед «Історій доброго Бога», вміщених у цій книзі, була історія Мікеланджело й історія старого Тимофія, історія хоробливого Евальда і чужинця, який одержав листа, історія про дітей і про смерть, яка не могла примусити вмерти любов, що блакитною квіткою розквітла в саду закоханих, їй здавалося, що