Алеф. Прозові твори - Хорхе Луїс Борхес

Люди

На початку дев’ятнадцятого сторіччя (а саме цей час нас цікавить) безкраї плантації бавовни, що тяглися понад берегами Міссісіпі, оброблялися неграми, які тяжко трудилися від світанку до світанку. Вони спали в дерев’яних халупах, просто на долівці. Усі родинні стосунки, крім тих, які пов’язували матір з дитиною, були умовними і туманними. Імена в них були, але, як правило, вони обходилися без прізвищ. Читати вони не вміли, а розмовляли у співучому ритмі якимсь ніжним фальцетом, розтягуючи англійські приголосні. Працювали, просуваючись уперед вервечкою і згинаючись під батогами наглядачів. Іноді вони втікали, й тоді бородаті чоловіки мчали навздогін за ними на баских конях, пустивши по їхньому сліду швидких гончаків.

До каламутного осаду з тваринних надій і африканських страхів вони додали слова зі Святого Письма: їхньою вірою стала віра у Христа. З глибоким хвилюванням вони хором співали: «Go down, Moses»[3]. Міссісіпі вони сприймали як чудовий образ каламутного Йордану.

Власниками цієї роботящої землі й не менш роботящих негрів були ледачі й жадібні пани з довгими патлами, що жили у великих будинках видовженої форми, які дивилися на річку, — з неодмінним псевдогрецьким портиком із білої сосни. Добрий раб коштував тисячу доларів і протягти довго не міг. Декотрі з них були такими невдячними, що хворіли й помирали. Отже, треба було витискати з цих ненадійних інструментів прибутку якнайбільшу можливу вигоду. Тому їх і тримали на плантаціях від перших променів сонця до останніх, тому й прагнули зібрати зі своїх земель якнайбільший річний урожай бавовни, тютюну або цукру. Виснажена й засмикана безперервним обробітком земля швидко втрачала свою родючість, заростала бур’янами та очеретом. У напіврозвалених будівлях покинутих ферм, в убогих передмістях, у густих хащах очерету та на смердючих болотах жили poor whites, біла голота. Це були рибалки, бродячі мисливці, конокради та крадії худоби. Вони мали звичай виканючувати в негрів шматки краденої їжі й у своєму жалюгідному животінні втішали себе гордою думкою, що хай там як, а їхня кров чиста, без домішок. Саме до таких людей належав і Лазарус Морель.

Наш герой

Дагеротипи Мореля, що їх мають звичай публікувати американські журнали, навряд чи можна вважати справжніми. Ця відсутність справжніх зображень чоловіка, що залишив по собі таку пам’ять, навряд чи є випадковою. Ми маємо всі підстави припустити, що Морель уникав відтворювати свої відбитки на полірованій пластині, бо, по-перше, не хотів залишати непотрібних слідів, а по-друге, прагнув зберегти таємничість… Проте нам відомо, що в молодості його обличчя було не вельми гарним, а надто близько посаджені очі та тонкі губи аж ніяк не додавали йому привабливості. Проте згодом роки наділили його тією особливою величчю, яка притаманна посивілим мерзотникам та зухвалим злочинцям, чиї авантюрні подвиги залишилися безкарними. Він був справжнім аристократом Півдня, попри своє вбоге дитинство та заплямоване ганебними діяннями життя. Він був непогано обізнаний у Святому Письмі і проповідував з великою переконливістю. «Я бачив Лазаруса Мореля на кафедрі, — згадував власник одного грального закладу в Батон-Ружі, Луїзіана, — і слухав його напутливі слова, і бачив сльози на його очах. Я знав, що він перелюбник, викрадач негрів і вбивця перед лицем Господа, але й сам не міг утриматися від сліз».

Друге свідчення про ці святі поривання ми маємо від самого Мореля. «Я розгорнув навмання Біблію, натрапив на вірш зі святого Павла, який здався мені надзвичайно актуальним, і проповідував протягом години і двадцятьох хвилин. Не згаяли цей час і Креншо з іншими хлопцями, бо викрали всіх коней, які належали моїм слухачам. Ми продали їх у штаті Арканзас, крім одного баского буланого жеребця, якого я залишив для власного користування. Креншо він також сподобався, але я переконав його, що цей кінь йому не підходить».

Метод

Красти коней в одному штаті й продавати їх в іншому було незначним відхиленням від головних акцій злочинної діяльності Мореля, але вже тут він почав застосовувати той метод, який забезпечив йому почесне місце у Всесвітній Історії Підлоти. Цей метод можна вважати унікальним з огляду не лише на sui generis[4] обставини, які детермінували його застосування, а й на його особливу ницість, на зловживання людською надією й на розгортання подій, схоже на той болісний розвиток зневіри, який ми переживаємо у жаскому сні. Аль Капоне{25} та Баґс Морен з їхніми величезними капіталами та слухняними кулеметами діють у великому місті, але їхня злочинна діяльність має досить-таки банальний характер. Вони воюють за монополію, і то все… Щодо кількості головорізів, які йому підкорялися, то Морель зібрав військо в тисячу людей, і всі давали йому особисту присягу. Двісті з них утворювали Верховну Раду, яка видавала укази, що беззаперечно виконувалися вісьмомастами іншими. Найбільше ризикували своїм життям бандити найнижчого рангу. В разі заколоту їх судили або просто кидали в бурхливі води каламутної річки, спершу прив’язавши жертві до ніг надійний камінь. Часто це були мулати. Їхня злочинна місія полягала ось у чому.

Вони об’їздили — нерідко з дорогим перснем на пальці, щоб уселити до себе повагу, — безкраї плантації Півдня. Обирали якогось нещасного негра й пропонували йому свободу. Переконували його втекти від хазяїна, щоб вони могли продати його вдруге на якісь далекі плантації. Потім, мовляв, вони дадуть йому певний відсоток від грошей, виторгуваних за його продаж, і допоможуть йому втекти знову, доставивши його до найближчого з вільних штатів. Гроші й воля, прикрашена приємним дзеленчанням срібних монет, — хіба ці бідолахи могли уявити собі щось ліпше? І чорношкірий невільник наважувався на свою першу втечу.

Природною дорогою для втечі була річка. Невеличкий човен, трюм пароплава, баркас, великий, як небо, пліт із будкою на краю або з натягнутими парусиновими наметами — хіба не однаково, на чому втікати, аби тільки ти відчував, що невтомні води великої річки несуть тебе все далі й далі… Негра продавали на іншу плантацію. Звідти він утікав удруге, ховаючись в очереті або у глибоких яругах. Тоді його жахливі доброчинці (яким він уже починав не довіряти) посилалися на якісь непередбачені витрати і казали, що змушені продати його востаннє. А потім вони віддадуть йому його частку за два продажі й відпустять на волю. Невільник дозволяв себе продати, працював якийсь час і наважувався на останню втечу, попри небезпеку потрапити в зуби гончаків і скуштувати нещадних батогів. Він повертався, весь закривавлений, спітнілий,