Алеф. Прозові твори - Хорхе Луїс Борхес
Власне, це є ще один спосіб читати Борхеса — піддатися солодкій спокусі бути одуреним. Іти його текстом, наче непевною кладкою понад темною водою, видивляючись, чи не зблисне попід таємничою поверхнею якийсь знайомий обрис. Тоді азарт дослідника і шал ігрового суперництва (ні, не обдурите, друже Хорхе!) можна вигідно обміняти на задоволення химерної подорожі, дароване Алісі в Країні див, — у світі, якого вона майже не розуміє, а лише інтуїтивно відчуває деякі чудернацькі закономірності, що керують його загадковим життям. Тоді можна читати Борхеса так, як малі діти із завмиранням серця слухають розмову дорослих, спрагло всотуючи невідомі імена, незбагненні слова та незрозумілі жарти, — можна знову відчути дитячу радість дотику до незнайомого.
Так чи інак, головне пам’ятати, що перед вами просто захоплива гра, й тільки від вас залежить, за якими правилами в неї грати. Звісно, можна подивитися на невинні Борхесові шахрайства і з іншої, куди похмурішої точки зору. В його бажанні повсякчас ошукувати читача можна побачити підсвідоме бажання помститися йому за свій письменницький хрест, який поклала на нього доля і який довелося нести без допомоги Божої іскри, одними лишень силами розуму. Помститися за те, що яке-небудь інше обдаровання лишилося нерозкритим, пожертвувавши всі свої сили вимушеному письменству. Власне, якщо когось надто зачіпають за живе Борхесові кпини над його ерудицією, пропоную йому так і подумати, для злорадного полегшення. Одначе все, певно, і справді було просто грою.
Хорхе Луїс Борхес, власне, прожив дуже плідне і розмаїте життя. Оскільки ця стаття передує збірці його есеїв, то й увага наша була сконцентрована переважно на цьому аспекті його творчості, але оповідання та «псевдонариси» були далеко не єдиним, що вдалося митцю протягом відведених йому довгих років. Він зажив слави як поет. Поки не відмовив зір, Борхес активно співпрацював із не менш ніж дюжиною часописів, серед яких були такі вагомі, як солідний літературний журнал «Носотрос» або авангардний «Сур», котрий доволі швидко здобув велику вагу в літературному світі Аргентини і при витоках якого стояв Борхес та деякі його товариші. Він об'їздив півсвіту, він читав лекції про всіляку всячину, починаючи від середньовічної німецької поезії та закінчуючи китайськими містиками й кабалою, він був президентом Аргентинського товариства письменників (однієї з небагатьох опозиційних до Перона організацій) та професором англійської й американської літератури в Буенос-Айреському університеті (вже після повалення президента Перона). Борхес мав незрівнянних, вірних друзів з-поміж найблискучіших інтелектуалів Аргентини. Серед них була редактор журналу «Сур» Вікторія Окампо, письменник Маседоніо Фернандес, предмет захвату Борхеса та його міцної дружньої любові, а також інший добре відомий у світі представник аргентинського письменства Адольфо Біой Касарес. У співавторстві із Касаресом Борхес написав низку пародійних детективних романів, які розкривають обох митців з нової, несподіваної сторони.
Певно, єдиною радістю, якої Хорхе Луїс Борхес не спізнав, було щастя й успіх в особистому житті. Вперше він одружився у віці 68 років, з нещодавно овдовілою Ельзою Астете Міллан, шлюб з якою протривав неповних три роки. Існує думка, що це його мати, яка мала на той час уже 90 років, хотіла, аби хтось піклувався про незрячого сина після її смерті. Одначе Борхес доживав сам, у помешканні, яке раніше ділив з матір’ю, під наглядом домогосподарки. Хорхе Луїсу також було відміряно не короткий вік, після смерті матері він прожив іще 11 років, багато подорожуючи світом, і помер у 1986-му від раку. Йому було 87. За кілька місяців до смерті Борхес одружився з Марією Кодама, його багаторічною особистою помічницею, щоби безроздільно заповісти їй усі свої життєві надбання.
Нам же він без ніякого заповіту залишив у спадок багатий на загадки світ Вавилонської бібліотеки, частиною якої став і сам. Частиною якої є і цей нехитрий, сповнений захоплення неперевершеним майстром містифікації текст, — якщо вірити його словам. У своєму оповіданні Борхес змалював структуру цієї монструозної бібліотеки доволі чітко, тому в багатьох виникало і виникає бажання обрахувати її гіпотетичні розміри та порівняти з чимось відомим людству. Один з таких обрахунків твердить, що обсяг Вавилонської бібліотеки перевищує обсяг видимого Всесвіту в 10611338 разів. Одначе, як показала практика, обсягу уяви Хорхе Луїса Борхеса виявилося достатньо для того, щоби вмістити таку моторошно-неосяжну структуру. На сторінках цієї книги закарбована незбагненно крихітна, але безцінна дрібка цієї фантастичної книгозбірні, і я щиро сподіваюся, що ця стаття виявиться хоч у чомусь корисною інструкцією з безпечного подорожування бібліотечними світами незрівнянного Борхеса.
Вікторія Наріжна
ПРОЗОВІ ТВОРИ
Перекладено за виданнями:
Borges J. L. Historia universal de la infamia. — Madrid: Alianza Editorial, S. A., 1999; Borges J. L. Historia de la eternidad. — Madrid: Alianza Editorial, S. A., 1999; Borges J. L. Ficciones. — Madrid: Alianza Editorial, S. A., 1999; Borges J. L. Aleph. — Madrid: Alianza Editorial, S. A., 1999; Borges J. L. Otras inquisiciones. — Madrid: Alianza Editorial, S. A., 1999; Borges J. L. El Hacedor. — Madrid: Alianza Editorial, S. A., 1998
Всесвітня історія підлоти [2]
Передмова до першого видання
Експерименти з наративної прози, які складають цю книжку, були здійснені мною з 1933 по 1934 рік. Гадаю, вони стали наслідком мого перечитування Стівенсона{1} та Честертона{2}, а також вражень од перших фільмів Стернберґа{3} і, може, також від біографії такого собі Еварісто Каррієґо{4}. Тут має місце зловживання певними технічними прийомами: всілякими цифровими маніпуляціями, несподіваними розривами безперервності, зведенням усього життя людини до двох або трьох сцен. (Візуальні ефекти визначають характер новели «Чоловік із рожевого перехрестя».) Ці оповідання не є й не намагаються
