Джозеф Антон - Ахмед Салман Рушді
Аніс привіз свого тринадцятирічного сина до Англії в січні 1961 року, тож упродовж тижня чи двох, поки він розпочав навчання в Раґбі-скул[5], вони жили в одному номері у готелі «Камберленд» неподалік Марбл-арч у Лондоні. За дня ходили по крамницях і купували необхідні для школи речі: твідові піджаки, сірі фланелеві штани, сорочки «Ван Г’юсен» зі змінними напівтвердими комірцями, які потребували запонок, що впивалися в шию й утруднювали дихання. Вони пили шоколадні молочні коктейлі у Лайенс-Корнер-Хаусі на Ковентрі-стрит, а також ходили до кінотеатру «Оденон» на фільм «Справжнє пекло в школі святого Триніана», і йому хотілося, аби у його закритій школі також були дівчата.
Ввечері тато купив курку-гриль у крамниці готової їжі «Кардома» на Едвард-роуд і загадав йому пронести її в готельний номер під новим двобортним блакитним шерстяним макінтошем. Уночі Аніс напився й трохи за північ стусанами розбуркав нажаханого сина й лаяв його на чому світ стоїть, а хлопцеві аж не вірилося, що тато знає такі слова. Потім вони поїхали до Раґбі, купили крісло з червоною оббивкою і попрощалися. Всередині пансіону Аніс зробив знімок сина у біло-блакитній смугастій шапці та в макінтоші, що просяк смаженим курчам, і якщо хтось помітить смуток в очах хлопця, то може подумати, що він сумує через неминучу розлуку з домом. Насправді ж хлопець не може дочекатися татового від’їзду, бо хоче якнайшвидше забути ночі брудних слів і невідомо чим викликаної сліпої люті в налитих кров’ю очах. Він хотів залишити смуток у минулому й розпочати своє майбутнє, тож невдовзі невідворотно прагнутиме жити якнайдалі від тата і відгородиться від нього морями й океанами. Коли він закінчив Кембриджський університет і повідомив татові про свій намір стати письменником, нестримний стогін розчарування вирвався з Анісових грудей: «Що я тепер скажу своїм друзям?»
Проте дев’ятнадцять років потому на синові сорокові уродини Аніс Рушді надіслав листа, написаного власноруч, що стало найціннішим посланням, яке письменник коли-небудь одержував чи одержить. Це сталося за п’ять місяців до Анісової смерти у його сімдесят сім років від множинної мієломи, що швидко прогресувала, себто раку кісткового мозку. З Анісового листа видно, як уважно він прочитав і глибоко зрозумів синові книжки, з яким нетерпінням він чекає на наступні його твори, а також якою глибокою є його батьківська любов, котрої він не висловлював упродовж половини свого життя. Прожив він достатньо довго, щоб потішитися успіхом «Опівнічних дітей» та «Сорому»; коли ж побачила світ книжка, виходу якої автор найбільше завдячував татові, то його на цьому світі вже не було. Можливо, і на краще, бо він також не побачив викликаного нею шаленства; проте щодо однієї з небагатьох речей його син був цілком певний: у битві за «Сатанинські вірші» він отримав би від тата беззастережну й цілковиту підтримку. Без татових думок і прикладу, який, по суті, надихав його, він би не написав того роману. Ось якого синочка виховали татуньо з мамунею? Ні, геть не так. Та все ж таки, мабуть, виховали і дозволили стати особистістю та письменником, яких він носив десь глибоко в собі.
Першим подарунком, отриманим від тата, подарунком, схожим на записку в капсулі часу, подарунком, якого він не розумів, аж поки став дорослим, було його прізвище. «Рушді» — це Анісова вигадка; справжнє прізвище його тата навіть важко вимовити: Ходжа Мухаммед Дін Халікі Делаві, гарне прізвище старого Делі, що личило джентльменові старої школи, який витріщався з єдиної вцілілої фотографії того успішного промисловика й за сумісництвом есеїста, що жив у ветхому особняку у славному старому мугалла, себто околиці Баллімаран, яка складалася з кількох звивистих вуличок збоку Чандні-Соук — колишнього дому великого поета Мірзи Ґгаліба, який писав мовами фарсі й урду. Мухаммед Дін Халікі помер молодим, залишивши синові статки, які він потім розтринькає, й прізвище, надто вже важке для того, щоб носити його у сучасному світі. Аніс перейменувався на «Рушді» через своє захоплення Ібн Рушдом, по-західно-му Аверроесом, іспансько-арабським філософом дванадцятого сторіччя, який жив у Кордові й піднявся до звання каді, себто судді, Севільї, перекладача й видатного тлумача творів Арістотеля. Його син носив те прізвище впродовж двох десятиліть, коли збагнув, що його тато, справжній знавець ісламу, хоч і без жодних релігійних переконань, вибрав це прізвище з огляду на свою повагу до Ібн Рушда через те, що свого часу він був на передовій лінії раціоналістичної полеміки з ісламським буквалізмом; тож спливло ще двадцять років, допоки битва за «Сатанинські вірші» стала у двадцятому столітті своєрідним відлунням конфлікту вісімсотрічної давнини.
«Принаймні, — казав він собі, коли над його головою знялася буря, — вступаю я у цю битву, маючи правильне ім’я». З могили батько дав йому прапор, під яким він був готовий боротися, — прапор Ібн Рушда, що виступав за розум, доказ, аналіз і поступ, за свободу філософії й навчання без кайданів теології, заради людського мислення й проти сліпої віри, покірности, всеприйнятности та застою. Ніхто не хоче йти на війну, але якщо на тебе йдуть війною, то, може, ця війна і є війною за найважливіші речі на світі, і тебе, якщо ти боротимешся, називатимуть «Рушді», і ти стоятимеш там, куди поставив тебе тій батько як наступника великого знавця Арістотеля — Аверроеса, Абул Валіда Мухаммеда ібн Амада ібн Рушда.
Вони з батьком мали однакові голоси. І коли вдома йому доводилося відповідати на телефонний дзвінок, то Анісові друзі починали говорити з ним так, ніби він був батьком, тож він мусив їх зупиняти, щоб не набалакали чогось сороміцького. Зовні вони також були дуже схожі, і на гладших відрізках вибоїстої дороги, якою
