Джозеф Антон - Ахмед Салман Рушді

центром в Ісламабаді в Пакистані відбувся «бунт проти Рушді». (Незрозуміло тільки, яким боком тут Сполучені Штати до «Сатанинських віршів».) Поліція застосувала до нападників вогнепальну зброю — п’ятеро вбитих, шістдесят поранено. Демонстранти несли транспаранти «Рушді, ти мертвий». Тепер, після іранського едикту, небезпека лишень збільшувалася. Аятола Хомейні не просто могутній клерикал. Він також глава держави і замовив убивство громадянина іншої держави, над яким не мав жодної юрисдикції; він тримав на службі найманих убивць, яких раніше використовував у боротьбі проти «ворогів» іранської революції, серед них ворогів, що проживали поза межами Ірану. Йому довелося вивчити нове слово. Його він почув по радіо: екстериторіальність. Також відоме як спонсорований державою тероризм. Вольтер якось висловив думку, що письменникові варто поселятися на прикордонні, аби за необхідності, коли розсердить впливових людей в одній країні, він мав змогу гайнути через кордон і опинитися в безпеці. Сам Вольтер виїхав з Франції до Англії після того, як образив аристократа Шевальє де Роа, й жив у вигнанні впродовж семи років. Однак проживання в іншій країні, ніж країна, в якій живуть чиїсь переслідувачі, більше не вважалося безпечним. Тепер відбувалися екстериторіальні акції. Іншими словами, вони прийдуть за тобою.

Ніч на Лонсдейл-сквер була холодною, темною і прозорою. На площі бовваніло двоє поліцейських. Коли він вийшов з авто, вони вдали, що не бачать його. Поліцейські здійснювали патрулювання, спостерігаючи за вулицею біля квартири на сто ярдів в обидва боки, а їхні кроки він чув навіть тоді, коли опинився у помешканні. В тій тиші, пронизаній кроками, він усвідомив, що геть не розуміє свого життя, чи того, що з ним може статися, а тоді вже вдруге за день подумав, що ніякого життя може й не бути, тож не доведеться його розуміти. Полін пішла додому, а Маріан лягла спати рано. Треба той день забути. Треба той день пам’ятати. Він умостився в ліжку біля дружини, вона повернулася до нього, вони обійнялися й лежали нерухомо, ніби та нещаслива одружена пара, якою вони і стали. Відтак, думаючи кожне про своє, довго не могли заснути.

Кроки. Зима. Чорне крило б’є об щабель драбини для лазіння. Сповіщаю гордий мусульманський народ світу, ля-ля-ля, тра-ля-ля, ой— ой— ой, йой-йой-йой, ох, ох, ох. Страчуйте їх, хоч би де ви їх виявили. Ля-ля-ля, тра-ля-ля, ой-ой-ой, йой-йой-йой, ох, ох, ох.

І. Фаустівська угода навпаки

Йому, малому хлопцеві, тато перед сном завжди розповідав силу-силенну казок; розповідав, переробляв і наново вигадував оповідки Шахерезади з «Тисячі й однієї ночі» як засіб супроти смерти, щоб утвердити слово й перемогти огидних тиранів; розповідав байки про тварин «Панчатантра»; а також дивовижні історії, що лилися як водоспад з «Катасарітсаґора» — з Океану оповідних потоків, велетенського озера оповідок, що утворилося в Кашмірі, де народилися його пращури; а ще леґенди про могутніх героїв, зібрані у «Гамзанаме» та в «Пригодах Гатим Тая» (про нього також ішов фільм із рясними вкрапленнями чудових подробиць до оригінальних подій, які з великим почуттям розповідалися татом перед сном). Занурення в атмосферу казок неминуче привело до засвоєння двох незабутніх уроків: перший полягав у тому, що всі ті оповідки — неправдиві (насправді не існувало джинів у пляшках, летючих килимів або чарівних ламп), проте, незважаючи на свою неправдивість, вони давали йому відчуття й розуміння таких істин, яких не змогла б йому дати жодна правда; другий урок полягав у тому, що всі казки належать йому, як і його татові Анісу, а також усім іншим; усі їхні з татом казки — яскраві й похмурі, священні й богохульні — можна змінювати й переробляти, розбирати на частинки й збирати докупи, як заманеться і коли заманеться, з них можна сміятися і ними можна втішатися, в них можна жити і ними можна жити, їх можна оживляти своєю любов’ю й оживлятися ними самому. Людина ставала оповідачем, єдиною істотою на землі, яка розповідала собі казки, аби зрозуміти, ким вона є. А розповідь ставала її правом первородства, якого ніхто у неї вже не відбере.

Його мати Неґін також розповідала казки. Неґін Рушді, в дівоцтві Зогра Батт, коли одружилася з Анісом, то змінила не тільки дівоче прізвище, але й ім’я, переродившись заради свого чоловіка, відмовившись від Зогри, про яку він навіть слухати не хотів, бо колись вона палко кохала іншого чоловіка. Була вона Зогрою чи Неґін у найглибших закутках своєї душі, її син так і не довідався, бо йому вона ніколи не розповідала про чоловіка, якого залишила в минулому, натомість вибовкували йому не свої, але чужі таємниці. Була пліткаркою найвищого ґатунку, тож він, її найстарша дитина і єдиний син, сидячи на її ліжку, спершись на її ноги так, як їй подобалося, не раз упивався захопливими й іноді похітливими місцевими плітками, що жили в її голові, немов велетенський гіллястий ліс переплетених шепотом родових дерев із забороненими соковитими плодами гріховних пліток. Він відчував, що її таємниці належать і йому, бо варто розповісти котрусь із них — і вона належить не тільки оповідачеві, але й слухачеві. Щоб таємниця не стала загальним надбанням, існує лишень один спосіб: нікому її не розповідай. Це правило у майбутньому його житті таки стане у пригоді. А згодом, коли він почав писати, його мати сказала: «Я більше не розповідатиму тобі цих побрехеньок, бо ти вставляєш їх у книжки, а тоді я маю із цим клопіт».

Це правда, і їй варто було б таки перестати розповідати йому ті історії, проте плітки були її пристрастю, і вона не могла зупинитися так само, як не зміг зупинитися й покинути пиятику його тато.

Віндзор-вілла, Ворден-роуд, Бомбей-26. Будинок стояв на пагорбі, звідки було видно море й місто, що розкинулося між пагорбом і морем; авжеж, його батько був заможним, однак прожив життя, тринькаючи свої статки, й помер без шеляга за душею, неспроможний виплатити борги, з невеличкою схованкою рупій у горішній лівій шухляді письмового стола, що виявилися всією готівкою, яку він залишив після себе на цьому світі. Аніс Ахмед Рушді («Бакалавр гуманітарних наук, Кембриджський універси-тет, правник» гордо сповіщав напис на мідній табличці, пригвинченій до стіни біля парадного входу на Віндзор-віллі) успадкував багатство від батька, текстильного магната, єдиним сином якого він був, розтратив те багатство і помер, що можна було б навіть вважати історією щасливого життя. Проте його діти знали дещо більше про свого тата: вранці він бадьорився, допоки не починав голитися, а коли лезо «Філішейв» уже зробило свою справу,