Юдейська війна - Ліон Фейхтвангер
Юдеї тут, у Римі, завжди пов’язують справу його трьох невинних із політикою «Месників Ізраїлю», з подіями в Цезарії. Розуміється, це має значення для всієї країни, чи позбавлять юдеїв різними махінаціями панування в місті Цезарії. Але він не хотів, щоб від цього питання залежала доля його трьох невинних. Він вважає це за цинічне. Для нього йдеться тільки про етичний принцип. Допомагати ув’язненим — це одна з найперших моральних вимог юдейського вчення.
Коли бути чесним, треба відзначити, що дуже приблизно відомо, чи справді троє невинних не були в Цезарії якраз у час виборів. Зі свого погляду тодішній губернатор Антон Фелікс мав підстави схопити цих трьох. Усе ж він, Йосиф, не мав ніякої причини клопотатися підставами тепер щасливо відкликаного губернатора. Для нього ті троє — невинні. Ув’язненим треба допомагати.
Візок трусив. Дорога була заклято погана. Але от вони були вже в районі цегельні. Це був сіро-жовтий пустир, навкруги — загорожі та палісади, а за ними знову загорожі й палісади. Перед ворітьми на них дивилися гулящі солдати з варти — недовірливо, зацікавлено, радіючи розвазі. Невільник переговорив із ними, показав їм дозвіл. Йосиф незадоволено стояв збоку.
Їх повели до управителя похмурою, гнітючою дорогою. Кругом звучав глухий, монотонний спів; працюючи, мусили співати, такий був припис. Наглядачі мали палиці й батоги, вони здивовано дивилися на чужих.
Управитель був неприємно здивований. Раніше його зазвичай попереджали, коли будуть відвідувачі. Він сподівався контролю, неприємностей, не розумів Йосифової латини чи не хотів розуміти, його власна грецька мова була погана. Мусили, щоб порозумітися, раз по раз вдаватися по допомогу до невільника. Потім прийшов нижчий чиновник, пошепотівся з управителем, і враз поводження управителя змінилося. Він одверто й пояснив чому. Здоров’я тих трьох не в найкращому стані, він боявся, що їх послали проте на роботу, тепер він дізнався, що їх гуманно залишили в камері. Він радів, що все так добре йде, розтанув, розумів тепер Йосифову латину набагато краще; і власна його грецька мова покращала, він став балакучим.
От справи трьох. Їх спочатку послали були до Сардинії, в копальні, але вони не могли цього витримати. Раніше засуджених до примусової праці посилали ще будувати шляхи, очищати клоаки, крутити махові колеса та працювати біля помп у громадських купальнях. Робота на цегельнях найлегша. Управителі фабрик не раді, коли їм присилають примусових робітників-юдеїв. Вони завдають труднощів черев їжу, не хочуть працювати в суботу. Управитель був із цими трьома засудженими, це він сам може запевнити, особливо гуманний. Але, на жаль, і гуманність повинна мати свої межі. Через відбудову міста державним цегельням ставлять якраз надзвичайні вимоги. Тому всі мусять працювати.
— Приписану кількість треба постачити хоч би що, і ви можете собі уявити, пане, що римські будівельники не дуже скромні. П’ятнадцять годин роботи тепер офіційний мінімум.
З його людей, а їх від восьмисот до тисячі, подихає за тиждень у середньому чотири. Його радує, що ті троє досі не потрапили в це число.
Потім управитель передав Йосифа нижчому чиновникові. Знову йшов він крізь цегельню, повз наглядачів із палицями та батогами, крізь глухий, однотонний, одноманітний спів, по глині й спеці, між робітниками, що були зігнуті, стояли на колінах, кректали під тягарями. Йосифові згадалися слова з Письма про фараона, що гнобив народ Ізраїлю у Єгипті. «І єгиптяни немилосердно примушували дітей Ізраїлю працювати на них. І нестерпним робили їм життя їхнє важкою працею в глині й на цегельні. І поставили наглядачів над ними, щоб пригноблювали їх важкою працею, і вони будували фараонові міста Пітон і Рамзес». Для чого святкують Пасху з радістю і великим блиском, коли тут діти Ізраїлю досі тягають цеглу, щоб їхні вороги будували міста? Глина важко налипала на його черевики, протискалася між пальцями. І весь час навкруги однотонний, глухий спів.
Нарешті були вони біля приміщення для примусових робітників. Солдат пішов по тюремника. Йосиф ждав у передпокої, читав напис на дверях, вислів уславленого письменника — сучасника Сенеки: «Це раби? Але також і люди. Це раби? Але також домочадці. Це раби? Але також прості друзі». Лежала маленька книжечка, вказівки письменника Калумелли, знавця великого виробництва. Йосиф читав: «Треба щодня робити перекличку примусових робітників. Щодня також треба оглядати, чи тримаються кайдани і чи надійні камери. В камері найдоцільніше тримати по п’ятнадцять в’язнів».
Його провели до трьох. Камера була напівпідземна, вузенькі віконця зроблені дуже високо, щоб їх не можна було дістати руками. Тісно, одні біля одних, стояло п’ятнадцять накритих соломою нар, але й тепер, коли тільки п’ятеро сиділо тут — він, вартовий і троє в’язнів — було нестерпно тісно.
Троє скорчились один біля одного. Вони напівголі, одяг лахміттям висів на них, їхня шкіра була блідо-свинцева. Над кісточками на ногах кільця для ланцюгів, на лобі тавро, випалена літера Е. Їхні голови аж по тім’я низько острижені, і при тому велетенські бороди, скуйовджені, сплутані, жовтувато-білі, виглядали гротескно. Йосиф знав імена трьох: Натан, Гадя, Єгуда. Гадю й Єгуду він бачив рідко та побіжно, нічого дивного, що він не впізнав їх тепер. Але Натан бен-Барух, доктор і пан, член Великої ради, був його учителем, чотири роки він бував із ним разом по багато годин щодня, отже мусив би впізнати його серед трьох. Але і його він не впізнав. Натан був огрядний пан, середній на зріст. Ті ж, що скорчилися там, були двома скелетами середньої величини, а один був дуже великий. І він ніяк не міг визначити, хто з середньої величини скелетів мав бути його учителем Натаном.
Він привітав трьох. Дивно звучав у цьому злиденному приміщенні його здоровий, із трудом приглушений голос:
— Мир вам, мої доктори й пани.
Троє поглянули, і тепер по товстих бровах він упізнав свого старого вчителя. Він згадав, який страх і гнів викликали в ньому шалені очі під цими товстими бровами. Бо цей чоловік дуже соромив його, з глузуванням ображав його, дев’яти- чи десятилітнього, коли він не міг
