Робінзон Крузо - Даніель Дефо

Дозвіл я дістав і, витративши більшу частину свого капіталу, придбав ділянку необробленої землі. Можна було починати будувати садибу, облаштовувати плантацію й купувати все необхідне в землеробстві та домашньому господарстві.

Тим часом португальський корабель, який урятував нас із Ксурі, знову готувався відплисти до Європи, і я доручив капітанові всі мої клопоти в Англії. Я написав удові листа, де розповів про свої пригоди: рабство, втечу, чудесний порятунок і нинішнє моє становище. У листі містилося прохання розпорядитися моїми грошима, цілком довірившись капітанові– португальцю, таким чином: придбати на сто фунтів ті інструменти й знаряддя, що знадобляться мені для справи, і накупити якомога більше різноманітних англійських товарів, які високо цінувалися в тутешніх краях і могли бути продані з великим прибутком. Залишок капіталу я просив добру жінку зберігати у себе, як вона люб’язно робила це й раніше.

Капітан точно виконав моє доручення: прибувши в Ліссабон, він зв’язався з удовою через англійських купців. Діставши мого докладного листа, вона не тільки охоче виконала все, про що я прохав, а й передала капітанові як подяку за мій порятунок досить значну суму. Цими коштами капітан розпорядився на свій розсуд, і це було несподівано для мене, але дуже розумно: він найняв у Португалії чоловіка, який згодом став моєю правою рукою, оскільки чудово розумівся на вирощуванні та обробці цукрової тростини. Контракт із ним був укладений на шість років.

Щойно мій вантаж прибув до Бразилії, я, міцно обійнявши капітана, натхненно взявся до роботи. Віднині я міг уважати своє майбутнє досить забезпеченим.

Моїм сусідою по земельній ділянці виявився португальський плантатор, родина якого походила з Англії. Звали його Велс, він із дитинства знав англійську мову, що допомогло нам зійтися. Свою плантацію Велс заклав зовсім недавно, і це нас іще більше зблизило. У нього, як і в мене, оборотний капітал був невеликим, тому спочатку було важко. Одначе завдяки тому, що обидва ми працювали не згортаючи рук, примножували свої статки і знову вкладали їх у виробництво цукру, наші капітали зростали і ми потроху збагатіли. Неоціненну допомогу мені надавав мій помічник-португалець, але й Велс, і я дуже потребували робочих рук. Із великим прибутком продавши товари, доправлені мені капітаном із Англії, я був змушений купити негра-невільника і найняв іще одного робітника-європейця, колишнього матроса. На третій рік мого життя в Бразилії частину землі, що мені належала, було вже засаджено тютюном, решту – більшу її частину – було відведено під цукрову тростину; окрім того, я закінчив зводити невеличкий, але комфортний будинок.

У мене був дах над головою, приємні знайомства, добрі товариші й сусіди, я вже вільно розмовляв місцевою говіркою та був далеко не бідний. Але як безвідрадно й самотньо я почувався! Я сам вплутався у справу, до якої моя душа зовсім не лежала. І для цього, думав я, варто було забиратися за тисячі миль від рідної домівки? Я часто казав собі, що міг би успішно займатися тим самим і в Англії, живучи в оточенні родини і друзів. А тепер мені нічого не лишалося, окрім продовжувати почате й завзято – власноруч! – будувати для себе золоту клітку. Я став частиною заможного середнього класу і жив тим самим добропорядним існуванням, до якого закликав мене батько. Здається, його мрії справджувалися, але Господь не дав мені розсудливості, хоч як намагався…

Кажуть, багатство не рятує від нещастя. Так трапилося й зі мною. Я старанно займався своєю плантацією і вже наступного року випередив свого сусіда. У мене було безліч різноманітних справ і занять, а ще більше проектів. За моїх усе ще скромних фінансових засобів, які до того ж були в обороті, більшість проектів залишалися нездійсненними. Я прагнув якомога швидше розбагатіти, щоб, покинувши все, хоча б ненадовго вирушити у плавання. Але просто супроводжувати в Європу тюки з тютюном мене не влаштовувало; усі мої нещастя траплялися через нетерплячість і впертість, із якою я, як і раніше, рвався до швидкого справдження своїх бажань. Виснажлива сверблячка бродяжництва знову не давала мені спокою.

Чотири роки по тому трапилися події, які перевернули все моє життя і геть позбавили мене спокійного існування. На мою голову звалилася неймовірна кількість нещасть і труднощів, із якими не стикалася жодна людина і з яких, здавалося, не можна вийти живим-здоровим.

Якось у великій компанії знайомих плантаторів і торговців я раптом пустився в спогади про свої мандри поблизу берегів Гвінеї. Ми вечеряли в моєму будинку, і за склянкою пуншу в жвавій бесіді я поділився таємницею швидкого й легкого збагачення.

– Тільки й треба, – мовив я, – спорядити корабель, навантажити його дрібничками: намистом, тканинами, іграшками й скельцями, додати ножів, сокир тощо. Потім можна братися до торгівлі; за ці всі дурниці можна придбати не лише золотий пісок і слонову кістку, а й навіть чорношкірих невільників…

Як же я здивувався, коли за кілька днів слуга несподівано повідомив, що мене воліють бачити якісь пани, хоча я нікого не чекав того ранку.

Троє пристойно вдягнених чоловіків виявилися моїми недавніми гостями. Я запросив їх пройти до кабінету і поцікавився метою їхнього візиту. У відповідь я почув, що вони захопилися моєю розповіддю, мають намір спорядити корабель до африканського узбережжя та пропонують мені увійти в частку. Звичайно, все має залишатися в таємниці. У них, як і в мене, є плантації, де дуже бракує робочих рук, тому слід обмежитись одним-єдиним рейсом, оскільки торгівля невільниками пов’язана з великими небезпеками і в самій Бразилії заборонена. Якщо я погоджуся, вирушу в експедицію й візьму на себе закупівлю чорношкірих у Гвінеї, то матиму таку саму кількість рабів, як і решта компаньйонів, при цьому не вклавши жодної монети в спорядження корабля і придбання потрібного краму.

Пропозиція мала вигляд дуже привабливий та водночас украй ризикований. Я навіть не кажу про работоргівлю, до якої завжди ставився з відразою. Мої ранкові гості, наскільки я знав, були плантаторами-початківцями, а сам я вже мав міцне становище, стабільний прибуток і статок у кілька тисяч фунтів стерлінгів. Тому участь у такій справі була б з мого боку цілковитою нерозсудливістю. Я міг утратити все і позбутися свого доброго імені.

Проте, вочевидь, мені судилося спричинитися до власної загибелі. Я не знаходив у собі сил відмовитися від спокуси ще раз відчути смак волі.

Розділ 8

Катастрофа