про жаскі сни? Тому що ми говоримо про твого бога. А твій бог, хто він? У мене бога немає, як і в моїх овець. Вони принаймні віддають своїх дітей на вівтарі Господа. А я тобі скажу, що якби вони про це знали, то завили б вовками. Ісус зблід і нічого не відповів. Отара оточила їх і слухала у великій тиші. Сонце вже зійшло, і його промені мерехтіли на червонястому руні овець та на рогах кіз. Я йду від тебе, сказав Ісус, але з місця не зрушив. Спершись на патерицю, такий спокійний, ніби вся вічність була в його розпорядженні, Пастир чекав, чим закінчиться ця розмова. Нарешті Ісус ступив кілька кроків, проштовхуючись між вівцями, але раптом зупинився й запитав: А що тобі відомо про докори сумління та жаскі сни? Що вони дісталися тобі у спадок від батька. Цих слів Ісус уже витерпіти не міг. Коліна йому підігнулися, торбина зісковзнула з плеча, і звідти, чи то випадково чи ні, випали сандалії батька, й водночас щось у ній заторохтіло — то розбилася чашка, яку подарував йому фарисей. Ісус заплакав, наче скривджена дитина, але Пастир не підійшов до нього, лише сказав, стоячи там, де стояв: Затям собі назавжди, що я все знаю про тебе, відтоді як тебе зачато, й зараз ти повинен вирішити раз і назавжди: чи ти йдеш від мене, чи залишаєшся. Скажи мені спочатку, хто ти такий. Ще не час, щоб ти про це довідався. А коли настане цей час? Якщо ти залишишся, то жалкуватимеш, що не пішов, якщо підеш, то жалкуватимеш, що не залишився. Але якщо я тепер піду, то так і не довідаюся, хто ти такий. Ти помиляєшся, твій час настане, і тоді я постану перед тобою, щоб тобі це сказати, а тепер годі базікати, отара не може чекати цілий день, поки ти ухвалиш своє рішення. Ісус зібрав уламки чашки, подивився на них таким поглядом, ніби йому шкода було розлучатися з ними, насправді причини для цього не було, позавчора о цій годині він ще й не зустрівся з тим фарисеєм, а крім того, череп’яні чашки такими і є, розбити їх дуже легко. Він розкидав черепки по землі, ніби хотів їх посіяти, і тоді Пастир сказав: Ти матимеш іншу чашку, й вона не розіб’ється доти, доки ти житимеш. Ісус його не слухав, він тримав у руці сандалії Йосипа й думав, узувати їх чи не взувати, безперечно, за такий короткий час ноги його не виросли, й сандалії батька будуть на них великі, але час, як ми знаємо, річ відносна, й Ісус, який носив сандалії батька у своїй торбині вже цілу вічність, дуже здивувався, якби вони знову виявилися йому завеликі, він узув їх, сам не розуміючи, навіщо це робить, а свої вкинув у торбину. Пастир сказав: Ноги, які виростуть, уже не зменшаться, а ти не матимеш дітей, яким міг би передати у спадок туніку, плащ і сандалії, проте Ісус не викинув свої сандалії, бо інакше порожня й легка торбина зіслизала з його плечей. Відповідати на запитання Пастиря він не став, просто пішов на своє місце в кінці отари, тоді як його душа металася між жахом, відчуваючи, що їй загрожує небезпека, і якимсь ще менш виразним похмурим зачаруванням. Усе одно я довідаюся, хто ти такий, шепотів Ісус, підганяючи вівцю, що відстала від отари, і в такий спосіб пояснив сам собі, чому він усе-таки зрештою вирішив залишитися з таємничим пастухом.
Так минув перший день. Про віру та нечестя, про життя, смерть і власність вони більше не розмовляли, але Ісус, який пильно стежив за найменшими рухами Пастиря, помітив, як майже щоразу, коли він проголошував славу Господу, його товариш нахилявся й легенько доторкався обома долонями до землі, нахиляв голову й при цьому не промовляв жодного слова. Якось, коли він був ще зовсім малюком, Ісус чув від старих подорожніх, які проходили через Назарет, що у глибинах землі є величезні печери, де, як і на її поверхні, існують міста, поля, річки, ліси й пустелі, і що цей підземний світ, який є цілковитим повторенням і віддзеркаленням того світу, де ми живемо, був створений Дияволом після того, як Бог скинув його з височини небес у покарання за його бунт. А що Диявол, який колись був другом та улюбленцем Бога, — кажуть, у всесвіті не було й не буде подібної дружби від початку й до кінця нескінченної протяжності часу, — як розповідали ті старі люди, був присутній при створенні Адама та Єви й міг навчитися, як це робиться, то у свою чергу він створив у своєму підземному світі чоловіка та жінку, але, на відміну від Бога, не став їм нічого забороняти, а тому у світі Диявола не було прабатьківського гріха. А один із тих дідів навіть наважився додати: а що не було там первісного гріха, то не було й інших. Після того, як ті старі подорожні покинули Назарет — жителі села примусили їх до цього, підкріпивши свою вимогу градом каміння, бо до них нарешті дійшло, куди хилять лукаві подорожні, розповідаючи свою нечестиву історію, відбувся легкий землетрус, таке собі підтвердження, що прийшло з глибинних надр і допомогло малому, та вже дуже кмітливому Ісусові пов’язати причину з наслідком, попри його дитячий вік. І ось тепер, спостерігаючи, як пастух опускається навколішки, опустивши голову й легенько доторкаючись долонями до землі, ніби хотів відчути ними кожну піщинку, кожен малий камінчик, кожен корінець, що виткнувся на поверхню, Ісус пригадав ту давню історію й повірив у те, що цей чоловік — житель підземного світу, створеного Дияволом за зразком світу видимого. Чого йому тут треба, подумав він, але його уява відмовилася допомагати йому далі, й тому, коли Пастир випростався, він його запитав: Навіщо ти це робиш? Хочу переконатися, що земля й далі перебуває піді мною. Хіба тобі мало відчувати її під своїми ногами? Ноги не відчувають нічого, пізнавати світ можна лише руками, адже коли ти поклоняєшся своєму Богові, ти підносиш до нього не ноги, а руки, хоч міг би підняти будь-яку частину свого тіла, навіть ту, що в тебе між ногами, якщо ти не кастрат. Ісус густо почервонів, сором і щось подібне до переляку урвали йому подих. Не ображай Бога, якого ти не знаєш, нарешті вигукнув він, а Пастир відразу поцікавився: Хто створив твоє тіло? Бог. Він створив його разом з усім тим,
