Огненне коло. Людина біжить над прірвою - Іван Павлович Багряний
Тільки кіннотники та зрідка мотоциклісти пролітали іноді стрімливо, та ще галопом гримотіла часом артилерія, — власне, не артилерія, а лише окремі легкі гармати, бо тяжкі гармати тягнуто волами й коровами. Це була химерна, якась екстраоригінальна, зовсім ніби й не сучасна артилерія. Та химерні були й ці юрби — теж ніби не сучасні юрби, а юрби бранців, бідних невольників часів татарських навал, часів Батия й Тімура. Хоч вони й не були пов'язані ланцюгами, але йшли так, наче волокли найтяжчі кайдани. Вони йшли по власній землі, але ніби зовсім того й не знали чи не хотіли знати. Якийсь жахливий парадокс був захований у цьому всьому, — невикричаний і невисловлений парадокс: жах внутрішнього розвалу, безнадії, нестерпної душевної кризи.
Так ішли цивільні, і так же йшло й багато військових. Вони волокли ноги, аби волокти: крок уперед, крок назад, крок праворуч, крок ліворуч. Іти страшно, лишатись страшно, вмерти страшно, жити теж страшно. Бо ж світ навколо — то суцільний жах, а серця вже вичерпались і воля вже висякла, висохла, як струмок у пустелі, де від усезнищуючої спеки горить ущент трава й репається земля. І в них уже порепалися серця й випарилася геть воля, — лишився лише тяжкий, тоскний чад і розпач там, де вона була чи мала б бути. І ось вони гойдалися — гнані вітром війни, як висохле перекотиполе. Крок уперед, крок назад… Ішли й не йшли. Коливалися, кручені тим вітром то сюди, то туди.
Вони, здавалось, уже не хотіли й жити, але вони ще не хотіли й умирати, чи, може, лише не в силі були остаточно вибрати способу й місця, як і де їм найкраще вмерти — на сході чи на заході; на півночі чи на півдні; від бомби чи від мотузки; від кулі чи від обуха; в льоху чи під синім небом… Вони тільки прийняли без вибору фатальне й неминуче — „однак умирати“ — й байдужо, безвольно здалися на долю, на призначення. І це навіть було вже для них немовби якоюсь заповіддю нової релігії, епотеозою їх філософії жаху.
„Однак умирати…“ В ім'я ж чого вмирати? Більшість тут, на цьому шляху, не мала в ім'я чого вмирати, хіба що в ім'я самої смерти.
Чи не в цьому й крилася розгадка того парадоксу, ключ до того фаталізму, що так позначив своїм тавром усю цю масу?..
Ця маса, цей людський потік підхопив і Максима, як каламутна вода підхоплює лист.
Зрідка по юрбах чи понад юрбами цих людей пропливали, переганяючи їх, великі хури, навантажені кріслами, друкарськими машинками, валізами й іншими атрибутами штабних канцелярій та „особливих відділів“ разом з манатками й жінками їхніх начальників. А часом і самі начальники сиділи зверху, разом з вартою, тримаючи зброю напоготові, неначе сподівалися нападу ворога кожної хвилини. Ці не мали нічого спільного ні з фаталізмом, ні з безвіллям маси. Вони знали, від чого й куди тікали, і зовсім не збиралися вмирати…
Село, через яке плинув потік, називалося Головлівка, чи щось у тому роді. Це, власне, була вже російська територія. Досі ще була рідна Максимові земля, батьківщина — Україна, за яку він спалив свою молодість. А далі вже починалася та частина світу, на якій йому спалили його молодість.
Це село було спустошене так само, як і всі попередні.
Скраю стояв покинутий тартак. Далі йшли понад шляхом два ряди напівзруйнованих хат, тинів та повіток — брудних і порожніх, лише сміттям і гноєм завалених садиб, зовсім зруйнованих або напівзруйнованих, і не тільки війною, але ще й довоєнним „щасливим життям“.
Між ці два ряди хат і дворів вливався людський потік і плив, зачіпаючись колесами та лахміттям за стовпи, поламані тини й лати.
Тут Максим уже не йшов, а його несло потоком, що, стиснений рядами дворів, як берегами, „плив плавом“. Максим тільки крутився в ньому, як колода на воді. Бо він протистояв потокові. Часто сідав на лавках чи на колодках під дворами проти сонця, дрімав і в той же час спостерігав цей рух, пильно роздивлявся по юрбі — чи немає де–небудь Костика? Або кого–небудь із колони? Ні, не було нікого. Що з ними сталося? Чи живий той хлопчик? Що, нарешті, сталося з цілою колоною? Чи догнав її Заєць? І чи застав її ще живою, чи наказ уже виконано… той, що про нього говорив Василь Легеза?..
…І знову ці жінки з малими дітками й немовлятами, закутаними в лахміття! Несучи немовлят на грудях і ведучи старшеньких за руку, вони йшли, як на страту. Ні, вони не йшли, їх гнали. Їх гнали під загрозою смерти — в смерть таки ж. Гнали ті, що в своїй злобі приречених хотіли б стратити весь світ…
Максим раптом став помічати, що на нього всі звертають увагу. Він устав і пішов, не розглядаючись, але це не допомагало. „Чого вони дивляться?“ Машинально Максим провів по устах і побачив на руці кров. Ага!.. У нього, бач, від гарячки порепалась губи, попалені внутрішнім вогнем, часто облизувані й обвітрені. Порепались і кривавились. „І це тому вони дивляться?..“ Але тут же сам і заперечив цей здогад, бо враз побачив справжню причину. Він побачив… Господи! Таж серед цих людей було повно знайомих! Раз по раз траплялися люди з рідного міста чи з рідних околиць, що так чи так знали його, знали його рід, знали славу про нього та про його жаску епопею… Деякі навіть злегка кивали йому головою, деякі тільки витріщали очі, вражені, але потім похнюплювалися, відверталися й швидко проходили. Деякі зупинялися на мить від несподіванки і — теж швидко його обминали… Всі проходили мимо, прискорюючи ходу, і ні пари з уст… Вони, либонь, здогадувалися, як це він опинився тут. Безперечно. Вони боялися за себе, але вони боялися й за нього, щоб не стягти уваги… уваги тих, що теж бігли в цій же юрбі, кожного пронизуючи лихим зором, повним помстивої зненависти до всього світу за свої поразки й клекітливої злоби до інших за нелюбов до себе. Сповнені жадоби чужої смерти, щоб усі вмерли раніше від них.
Максим відчув, що він мусив би десь зникнути з цієї вулиці, з цього шляху. Тепер же, негайно. Але куди? Розмірковуючи над цим, він все–таки посувався далі, як автомат, все тією ж вулицею. Його ноги вже ледве–ледве пересувалися від утоми. Сили його танули. Але він ішов.
