Ми проти вас - Фредрік Бакман

Беньї знає, що так і є. І він каже правду:

— Тому не будь таким, як я. Бо якщо станеш, то вже не зможеш бути іншим.

28

«Довбане гомо»

Наступного ранку Ана з Майєю зупиняються перед школою, не доходячи до неї сотню метрів. Тепер вони так роблять щодня. Це стало для них ритуалом, щоб зібратися з силами, наростити броню. Ана відкашлюється і цілком серйозно запитує:

— Окей… що вибереш: мати діарею кожного дня всі наступні роки чи ЗАВЖДИ ходити в туалет без дверей?

Майя регоче.

— Щось останнім часом гімно не дає тобі спокою! Це все, про що ти думаєш?

— Відповідай! — вимагає Ана.

— Ідіотське запитання, — заявляє Майя.

— САМА ти ідіотська! То як — діарея чи без две… я маю на увазі, ЗАВЖДИ без дверей. Де б ти не сіла на унітаз. До кінця ЖИТТЯ!

— У мене урок, — фиркає Майя.

Ана пирхає:

— Ми все життя бавимося в цю гру, а ти досі не догнала правил! Ти повинна відповісти! Це ж ГРА!

Майя роздратовано хитає головою, Ана штовхає її, Майя сміється і теж штовхає Ану, але вона так вправно і швидко відстрибує, що Майя падає на землю. Ана сідає верхи на неї, хапає її за руки і ричить:

— Ану відповідай, поки я не розтерла тобі макіяж!

— Діарея! ДІАРЕЯ, щоб тобі добре було! — сміючись, кричить Майя.

Ана допомагає їй встати. Вони обіймаються.

— Я тебе люблю, дурепко, — шепоче Майя.

— Ми разом — проти цілого світу, — шепоче Ана у відповідь. Після цього вони готові до ще одного дня.

* * *

Це тріпотіння десь між шлунком і грудною кліткою, ніби натиск бурі шматує прапор — ось як відчуваються ті перші миті, коли ми в когось закохуємося. Коли хтось дивиться на нас через кілька днів після першого поцілунку, але це поки що наша химерна маленька таємниця. Це твоє бажання бути зі мною. У цьому наша вразливість, і нема нічого небезпечнішого за неї.

Починаються уроки, хтось написав червоною ручкою на шафці Беньї три слова: «Біжи, Беньї, біжи!». Їм відомо, що сталося вночі. У цьому місті Беньї так довго залишався невразливим, що вороги нещадно використають найменшу тріщину в його броні. Беньї втік із бійки. Він утік. Він не той, ким усі його вважали. Він боягуз.

Вони спостерігають, коли Беньї приходить, чекають його реакції, коли прочитає напис, але він, здається, навіть не помічає слів на своїй шафці. Мабуть, тому вони вже не такі впевнені, чи Беньї взагалі їх зрозумів. Тож під завершення шкільних занять — а Беньї мав достатньо чуття, щоб не подати найменшого знаку страху або сорому, — хтось кричить: «БІЖИ ВЖЕ, БЕНЬЇ, БІЖИ», саме тоді, коли він проходить повз кафетерій. Вільям Лют і його хлопці сидять за столиком у самому кутку. Неможливо визначити, хто саме кричав, але Беньї розвертається і робить те, що йому крикнули.

Він біжить. Просто до них. На повній швидкості, стиснувши кулаки. Інші учні кидаються врозтіч, перевертаються столи, злітають у повітря стільці. Коли Беньї різко зупиняється за пів метра від Вільяма Люта, один із його хлопців пірнає під стіл, два інші практично залазять один одному на коліна, ще один відстрибує назад, аж стукається головою об стіну.

Але у Вільяма Люта не сіпається жодний м’яз. Він не рухається з місця, очі розплющені, погляд прикутий до Беньї. І в ньому Беньї бачить себе. Того, хто теж перейшов межу. У кафетерії тихо, двом вісімнадцятирічним хлопцям чути, як б’ються серця один одного. Спокійно, вичікуючи.

— Ноги болять, Овіч? Ми чули, як ти біг через увесь ліс, — шипить Вільям.

Беньї спершу наче задумується. А тоді роззувається з кросівок. Знімає з себе шкарпетки і кидає їх Лютові на коліна.

— Ось, Вільяме. Твій єдиний шанс на секс утрьох.

Лют стискає щелепи, а його відповідь звучить зухваліше, ніж йому би хотілося:

— Вони спітнілі. Як у боягуза.

Він намагається не переводити погляду на годинник Беньї, але не може. Він знає, від кого Беньї отримав той годинник, а Беньї знає, що Лют це розуміє, тож Вільяма роз’їдають ревнощі, коли Беньї насмішкувато каже:

— Насправді в лісі я шукав ТЕБЕ, Вільяме. Але ж ти ніколи не маєш відваги битися, коли сили рівні, хіба ні? Ти крутий лише на відео. Тому твоя команда не може тобі довіряти.

У Вільяма від сорому печуть щоки.

— Бляха, та я навіть не знав, що буде бійка, я сидів собі вдома, і не я палив той светр… — шипить він.

— Та ясно, ти навіть для цього не мужик, — відповідає Беньї.

Він обертається і виходить із кафетерію, але тоді Вільям щось вигукує. Беньї вже не чути слів, але єдине, що він вловив:

— …ДОВБАНЕ ГОМО!

Беньї зупиняється, щоб ніхто не зрозумів, що він падає прямо в розчахнуту під ним безодню. Запихає руки до кишень, щоб ніхто не побачив, як вони тремтять. Він не озирається, щоб Лют не помітив того, що коїться у нього всередині, а просто перепитує:

— Що… ти сказав?

Лют повторює, підбадьорений своєю неочікуваною перевагою:

— Я сказав, що ваша тренерка — огидне довбане гомо! Пишаєшся цим? Що граєш у якійсь довбаній веселковій команді?

Беньї застібає куртку, щоб через сорочку не було помітно, як пульсує шия. Лют іще щось кричить, його хлопці регочуть. Беньї виходить у коридор і в натовпі бачить сорочку-поло. Сьогодні вона зелена. Учитель зачепився за нього благальним поглядом, ніби хоче сказати «пробач», але знає, що слова тут не зарадять.

І тоді Беньї відчуває те тріпотіння. Прапор, який розривається під натиском бурі. Він не може допустити, щоб хтось побачив його слабкість, тільки не в цьому сезоні. Беньї виходить зі школи, іде навмисно не поспішаючи, але щойно опиняється поза полем зору, кидається бігти. Просто в ліс. Запускаючи кулак у кожне дерево на своєму шляху.

* * *

У тій самій школі, але біля іншої шафки зупиняється молодший хлопець. Дванадцятирічний. Увесь у синцях, із підбитими очима. Вчора він схопив грубу гілку й без вагань кинувся в бій, щоб переламати ноги тому, хто хотів покалічити Беньяміна Овіча. Такий вчинок у цьому місті не минає непоміченим.

Сьогодні в шафці малого висить якась річ. Спочатку він думає, що то мішок для сміття. Це ж треба, як він помиляється! Там висить чорна куртка. Без жодних значків, емблем чи символів, просто звичайна чорна куртка. Яка нічого не означає. І водночас означає все. Куртка