Quid est Veritas? - Наталена Андріанівна Корольова

…………………

По обіді Баритус приловив квіткарку.

— Послухай, дитино, попрохай ту… Сару, чи як їй на ім’я, чи не прийшла б до нас… на наше подвір’я[333]… по вечері панів… у час відпочинку… Хай розповість… може, й таткові твоєму чимсь помогла б…

— Добре… Я вже про це міркувала… Проситиму… Вони всі такі добрі! Тепер сплять. Кілька діб без сну пробули між хвилями!..

Та не всі гості відпочивали.

У Каєвій канцелярії-таблінумі Магдалина розповідала про Юдею…

А Кай думками й серцем був далеко. Як годиться учневі філософів, прийняв з повним зовнішнім спокоєм вістки про останні дні Раббі…

Але голос його заломився, коли спитав різко:

— А що ж… батько?

Не смів і не хотів судити батька. Але відчув Пилатів злам…

Батько, Палат Справедливий, злякався доносів… Ірода!.. І це відсунуло образ батька немов у тінь.

А Раббі — жив далі. Чув його ніби ще реальніше!..

— Хіба ж Сократа знищили, присудивши його до смерті?..

Бачив погляд його очей, пригадав колишні рухи, колись зачуті слова…

— Учителю добрий! — вирвалося з уст, як тоді, коли вперше питав його про досконалість…

Але боявся пропустити слово з Магдалининих оповідань. Думка бігла паралельно з Маріїними словами…

Що ж залишилося від тієї запеклої ненависті юдейських священиків та Ірода? З хресної смерті?.. З… батькового зламання?..

Все ніби розпливалося у сяйливому німбі радості… світлої перемоги…

Насилу опанував себе й усвідомив собі, що перед ним «перла Тиверіади». Як не в’язалася тепер ця назва з постаттю цієї жінки, осяяної неземним спокоєм!.. Як він міг мислити про кохання з нею?

Нині ця думка здавалася йому більшим блюзнірством, ніж бажати кохання з дельфійською Пітонісою[334] або з Virgo Maxima, старшою весталкою[335] храму Вести.

А повний незнаного раніш спокою голос Маріам розповідав:

— Коли ж слуги первосвящеників спустили в море нижче Тира нашу барку без весел і без вітрил, ми були раді, що скінчилися наші поневіряння. Глузуючи з нас, нам дали один на всіх хліб, а води дозволили налити тільки до посвятного келеха[336]…

— Але як вам дали той дорогоцінний келех перських магів? — запитав здивований Кай.

— Убога мудрість людська! І марна людська обережність! Келех був схований у такій схованці, що тільки зрада могла його найти. Але Йосиф Ариматейський боявся лишити його в себе надалі. Знав, що Єгонатан заприсягся знищити келех, хоч би й за ціну свого життя. Тож коли я, маючи виїхати до Рима, прийшла до Йосифа попрощатись, Ариматейський просив мене взяти ту дорогоцінність до Рима. Щоб не залишилася вона в землі юдейській.

Але мене впіймали храмові слуги… Мій скарб викликав у них, як звичайно в юдеїв, забобонний жах. Бо чули таке всі в Юдеї, що келех принесли перські зорезнавці, великі чарівники, на загубу ізраїльську, бо ненавидять перси нарід ізраїльський, що визволився з перської неволі.

Священики й вирішили: щоб сплутати пророцтва магів, укупі з ближчими приятелями Раббі Галилейського потопити в морі той страшний келех… Мовляв, там ніхто й ніколи його не знайде!

Юдейська уява, сперта на матеріальному, бачила в келеху таємне й чарівне джерело, з якого Раббі, п’ючи з нього, ніби черпав свою силу; ніби й на останній вечері своїй потребував він того келеха в певності, що його силою визволиться від приготовлених йому передовими священиками страждань та смерті.

Тим-то вже давно розшукували й за всяку ціну хотіли знищити цей талісман східних магів.

Але даремно раділи, коли з глузливою лайкою відштовхнули від берега наш човен на гребені спінених хуртовиною хвиль. Саме священний келех, що його я тримала на переді човна, повів нас простою дорогою поміж хвилями до цієї землі. Повів, ніби рівною дорогою, хоч обабіч шаліла буря[337].

Брат Лазар ще першого вечора розділив хліб між усіх подорожніх, згадавши останню вечерю Учителеву. Дав нам запити хліб ковтком із келеха. Ми гадали, що ця вечеря буде останньою для нас. Однак ранком угляділи, що келех знову повний, а на ньому лежить свіжий хліб.

Так минули три доби.

Ми не відчули ні голоду, ні спраги, ні втоми, ні найменшого почуття небезпеки. Не почували й потреби в сні, аж поки не стали ногою на берег.

Пливли ми, не обертаючись назад, не питаючи один одного про будучину, не укладаючи жодних планів. Вірили, що веде нас Раббі…

— А тепер залишитесь тут! — промовив Кай. — Усі мої землі й ця Преторія відтепер ваші! Сьогодні я повнолітній муж і можу без дозволу батьків виконати раду Раббі, якої не смів виконати «багатий юнак»!

«Ку-ку-рі-ку!» — кинув здалека з птичого двору півень, немов стверджував фанфарою тріумфу Каєву постанову.

В Магдалининій душі на мить затремтіла усміхом згадка. У пам’яті вже затерта, жевріла ще в куточку серця, лагідна й мила… Витанія!.. Мартине господарство… Поезія праці… І білий півень на цямрині криниці… Клаптик минулого, що вже ніколи не стане цілою тканиною пошматованого життя…

Заслона біля дверей швидко хитнулась, і в