Жовтий Князь - Василь Барка

— Ніби і не греки теж!

— Я знаю: японці і китайці.

— І їх нема тут.

Так і не визначила мати з сином, хто - ті чужоземці.

Але бідні своєземці сиділи на брудній тротуарній цеглі: хлібороби, в яких віднято їхній хліб; хворі і збайдужілі від безконечного ждання, вбрані в лахміття, що держалося мотузками, обкрученими і зав’язаними в часті вузли. Обличчя - жовті і сірі, і такі запалі, що сама шкіра обпинала лицеві кості; або, як не запалі, то опухлі від водянки. Дехто вмер, бо з’їв вижебрані скоринки, коли вже шлунок від довгочасного голодування збігся. Одна бабуся, що сиділа під стіною, мала перекошену шию, а обличчя - в болючій судомі: так і застигло при смерті; недоїдений кусник витикався з рота.

— Мамо, чого тут мертві сидять? - шепотить хлопець.

— Бач, аж до хвороби виголоджено, потім знято з них золоті святиньки: хрестики та іконочки, а дано шматки їжі і ними добивають.

Скрізь снували по Торгсіну розпорядники і схилялися за прилавками, сито викормлені, в м’яких одягах, косі поглядами, повними півприхованої зневаги. Навіть, розмовляючи з людьми, не дивилися їм в очі, а якимись хапкими, ніби почасти притаєними рухами зготовляли кому що належить; віддавали і зразу ж відверталися — все щось пересували або просто до чогось доторкувалися.

Повно всього: зерно і борошно в мішках, сухарі впаковані, і всяка риба в консервних банках, шинка і ковбаси, цукор і масло коров’яче — все, все чого треба людині; і гак багато, що голодних міста, котрі вмирають, можна було б порятувати всіх.

Але не дістають вони нічого! І коли хто просмикнеться вільно, себто не маючи коштовності з золота і срібла, або хоч скалки діаманту, — відразу в плечі виштовхнуть: грубо, як тварину.

До віконця будки підходять ті, що приносять дорогі речі: серги, персні, браслети, червінці царські, різні столові приналежності з срібла або алмази і золоті вироби.

Одна тітка, виголоджена — худа, як могильна приява, пересовувалася з дрібного іконкою в срібній ризі, тримаючи на мотузочку через шию. Несла так, що всім було видно: беруть з неї при самій смерті. Стала тітка перед опасистим службовцем, що з якоюсь загрозливою понурістю, а при тому з гострим, мов учепливим, поблиском низьких зіниць, глянув на неї! — миттю, ніби величезною голкою, нелюдською прошив серце бідній істоті, крізь оту іконку, - і враз, на коротеньку частинку секунди, так і ожив від вигляду срібла.

Коли тітка поклала іконку до вікна, він зачепив її гострими і необмитими нігтями. Швидко покрутив її. Віддерши ризку, кинув на вагу, а саму іконку швиргнув бабусі - так недбало, як цілковито зайву для нього річ. Сховав ризку в один з ящиків коло себе, нижче, де не видно нікому з відвідувачів. Відсунув бабусі квитанцію; і спонурилася в своїй справі — коло коштовностей, обвіяних горем, муками і погибеллю.

Дарія Олександрівна, страхаючись, поглядає на стареньку: «Воно хоч і гріх ікону спродувати, але треба! Хоч бабуня не виживе, з очей знати... Отак через смерть багатство роблять!» Була срібна застібка в Дарії Олександрівни; річ старовинної роботи, материн подарунок... «Продам, Андрійка нагодую, а мені хоч і вмирати: чи з подарунком, чи без нього».

Виписано папірець. Вона, тримаючи його однією рукою, а сина другою, мандрує через будинок, проз скляні прилавки.

- Що ми купимо? — питається сина.

Він дивиться великими очима на всякі харчі, але мовчить.

- Чого б ти хотів?

- Хліба.

- То купим борошно і спечем корж.

Він мовчить: згоджується.

- Вже ми забули і смак справжнього хліба, - сказала мати. — Дивись: борошно, як сніжок.

їй дали трохи того борошна, і вона, знявши торбу з плеча і добувши чисту торбинку, всипала його туди. Сховала торбинку і повела сина мерщій геть, щоб не дражнити неприступними наїдками * від яких - спокушення і мука також для голодних очей, що зазирають з вулиці.

Ідучи тротуаром до вокзалу; мати і син бачать невисокого чорнявця середніх років: фабричного, з вигляду, і підлітка, років шістнадцяти, що теж мав темний волос. Вони розглядають вітрини, переходячи від однієї до другої в тому ж напрямі, куди спішать Катранники; підліток звертається до старшого:

- Харчі дурно в Торгсіні і на складах лежать, а люди вмирають з голоду. Я б так не робив, - я б нагодував.

- Це ти б так робив: по правді. А вони не хочуть. Хазяї найшлись!

- Не наші, і не хочуть, — сказав підліток. — Вони чужі і вбивці.

- Звідки це в тебе?! - злякано озираючись на сторонніх, питає старший.

— Якби не вороги, — сумовито продовжував підліток, - не вбивали б народ голодом.

Дарія Олександрівна відзначає собі: «От ледве хлопець на ноги зіп’явся, а вже причини шукає, вже бачить, відкіля лихо».

А підліток - своє, мов від наведення, вимовляє:

— Знаю, для кого вони...

— Тихіше! Що ти знаєш? — знов тривожно озирається фабричний; побачивши тільки похилені голови замучених і обшарпаних істот, він заспокоюється, в той час, коли підліток доходить до свого:

— Це - чорне діло, оброблене з тими, що звуть себе іно-странцями; війна проти трудящих.

— Де це навчився? Мовчи, хоч — поки додому дійдем!

— Я більше ніде не кажу, — захищається підліток.

— Ти в мене ранній! Он до чого достукуєшся: правди хочеш? Довго її шукати.

Вони звернули в бічну вулицю, звідки доносився базарний гамір. А тут, коло магазинів, величезні «хвости»: товпиться селянська біда.

— Там хліб дають, мамо!

— Хочеш ждати? Це — довго.

— Як дуже довго, то краще поїдем.

Повагавшись трохи і боячися нападів на черги, хотіла простувати на вокзал, та вже нехай! «Може чогось їстівного дістанеться синові; як почнуть ловити - зразу втечемо».

Стали в чергу за комерційним хлібом. Гризли останні ма-торженики, тверді, як кремінь. Люди юрмилися до вечора, але хліба ніхто не дістав. Розходячись, казали, що треба чергу