Українська література » Сучасна проза » Жовтий Князь - Василь Барка

Жовтий Князь - Василь Барка

Читаємо онлайн Жовтий Князь - Василь Барка
місяць; прокинув крізь просвіт між хмарами і крізь хрест віконної рами — струмок блідого холодного світла на обличчя чоловіка. Воно ж тоді знов вирізнилося з ночі: в рівності кожної риси, означеної проти тьми, і в таємничій врочистості, ніби під час дивного сновиддя. Але скоро місяць сховався і той вигляд погас.

Дарія Олександрівна, відходячи на сон, все повторювала собі: «Він був такий добрий до нас! — Лягла, але не могла заснути, і знов повторювала в думці: — Тихий і добрий до всіх...» А все тяжчі почуття напливали, наче кінчалися всі часи і міри існування, і надходило саме нещастя. Так, буває, повідь з нічною кригою переливається через поріг і вже хлюпає до шибок.

Однак - тиша в хаті, глибочезна тиша, мов на дні могили, накритої стелею.

*

Вранці діти прокинулися раніше, ніж Дарія Олександрівна, але ще не зіходили з місця — довго сиділи мовчки, в великому страхові перед покійним татом. Потім вони, нешумні, мов примари, але вже дверима збудивши матір, вийшли за поріг і притулилися до почорнілої стіни: мружили очі від сонця, що зійшло світле, аж сліпуче. Почали заступати його хмари і скоро зовсім заслонили - день смутний настав при них, схожих на попіл, полосканий негодою і обвітрений.

Мати, прибравшися, стала знов коло мертвого. В нього обличчя так страшно занепало! По підборіддю, давно не голеному, взялась просивиною порость, хоч вуса були без неї. Закриті очі, посеред великих і темних ямок, опуклилися сірувато. Найстрашніший вираз мертвості ліг на чолі: в відтінку невира-зимо іншому, ніж завжди був, і прикро вражаючому несхожістю на звичайний вигляд. Особливо - при потоці огнистого світла з шибок, що проливалося на обличчя. Але зберігся давній відзнак думки, такий знаний за багато років. Хоч тепер тлін, ніби з підзем’я піднявшись, пройшов під сірий покров тіла і проступив загрозливістю: для того навіть, хто гляне! Але вона не боїться; бачить, що крім грізної прикмети, яку тлін поклав, — вже мріється інший стан. Спостерігає на вустах, що розгладилися і міцно застигли в незрушимий обрис, - там, крізь сухість мертвоти, позначився спокій; глибокий спокій і добрий, далекий від давніх думок, і тяжко збагнути його: спокій, як буває в тихих дітей. Обличчя дивує зміненістю і поруй-нованістю образу: чуже в іншості і втеряне для світу, де вже і сонце знов закрилося, а хмарна тінь заслонила шибки. Настала така скорбота! Найдорожчий в житті, хто лежав під тінню, був їй незрозуміло відчужений, мов стали тут і розділили поги-бельністю назавжди — невидимі мури. Подолати їх ніякою силою людською не можна і не можна нікому, нікому відпроситись. Відчувши, що ніби сама вже скована в незбагненній і невмолимій неволі всього лиха, вона заплакала: з такою великою розпукою, що забирає душу, як буря — кущик. Без крику і стогону, без шепоту навіть, а з сльозами і судомою всіх грудей, мов воплем, якого людське серце вже не витримає. Знов присівши навколішки, вона раз по раз стукалася чолом об край лави, біля ліктя покійникового; як потеряна, шепотіла: «Ми з тобою ж не сварилися ніколи і гарно жили, нехай діти колись скажуть; а не судилось нам тут зостатися... І я чую — піду слідом за тобою, бо немає сили мені... Побуду з малими, поки зможу! — прости, якщо кривду вчинила, а ти ж ні в чому проти мене не винен... Зустрінемося там, де Бог покличе».

Вона, підвівшись, поцілувала чоло покійникові і руку. Як вийшла за двері — покликала:

— Діти, будемо нашого бідного тата хоронити!

Боязко глянули вони і підходять: хлопець спокійніший, ніж Оленка, що починає тремтіти: дрібно, як недужа; збувається з кроку, наче не бачить нічого перед собою. Але очі широко розкриті. Мати вводить малих — прощатися з покійником.

— Просіть тата, щоб вибачив, коли гнівали його, і цілуйте руку!

Вони пошепотіли і торкнулися устами до татової руки, як мати велить. Були такі непорадні, що вона мусила щокроку провадити їх. Коли сказала їм:

— Моліться, щоб Бог помилував тата! — посхиляли вони голови, знаючи, як треба в думці проказувати прохання.

Мати вивела їх в сіни і тихо загадала:

— Ходімте могилу копати!

Взявши дві лопатки, пішла в сад, а діти слідом за нею. Вибрано місце поряд бабусі і старшого сина. Мати поволі копала, часто спочиваючи; помагав Андрій — при другій лопатці, а Оленка вигрібала землю, коли інші спинялися. Півдня рили, хоч яма неглибока.

Прийшов час хоронити покійника. Стали коло нього в хаті -як виносити? Мати думала: чи класти на рядно і волочити, бо підняти неспроможні; чи сунути з лавою, мов з нарами? Вона вербова і суха, нема ваги, — так і вирішено. Взялася мати тягти за важчий край, а діти помагати їй, штовхаючи лаву, коло татових стіп. Довго.так пересувалися, зовсім повільно, з відпочин-ками, поки дійшли до могили.

Труни нема. Принісши дошки, на розпал бережені, встелили ними дно ями, а в голови поклали подушку. Опустили покійника і накрили його простирадлом, замісто савана; накрили і почали кидати перші грудки. Але зразу ж і спинились. Коли земля впала на мертвого, почався плач; діті, припавши до Дарії Олександрівни, аж зайшлися і ніяк не могли втихнути... Жаліли тата дуже: був світлий словом і серцем до них, як при небі, — ніколи не чули окрику недоброго.

Стишилися малі, і мати наказала півголосно: загортати могилу. А ще довго не могли зважитись вони. Як скінчили похорон, поставили збитий з двох планочок хрест над свіжою землею могилки.

Стояли втрьох, тісний гурток, - несила їм відійти; і вже не знали, зоставишся самі слабі, без кормителя свого і оборонни-ка, чи можна їм вижити на світі.

Коли верталися в хату, сунули лаву назад, бо хтось міг взяти вночі і порубати на дрова. Мати лягла, почуваючи, що вже вона теж — як мрець. Лежала безтямна з годину; раптом глянула на дітей: дивно!., вони все сидять і дивляться на неї, але так жалібно, що в неї серце стрепенулось.

- їсти хочете! - промовила вона.

Діти, голодні люто, мовчать собі, не скиглять і не просять нічого: німо терплять, мов сама стареча. Пішла мати до торби покійного. Знайшла хліб кукурудзяний і відкраяла скибки — діти на них очима вп’ялись! Потім трішки зніяковіли: ждуть.

— Беріть: це тато нам приніс. Добивався з останніх сил,

Відгуки про книгу Жовтий Князь - Василь Барка (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: