Земля - Ольга Юліанівна Кобилянська

Його ніжне, дитиняче обличчя стало поважне, майже терпляче, і він обізвався якимсь диким, здавленим звуком.

– Саво! Я тобі нічого не винна! – зойкнула вона, страшно перелякана. – Я тобі нічого не винна!

Але він не відривав від неї погляду.

Здавалося, що то й зимний погляд, що мов ніж утискував, пірнув лише на те в її душу, щоб її мордувати. Тепер зробив ще рукою рух, неначеб зривав з плечей стрільбу, не відриваючи від неї очей, і простогнав. Майже без пам'яті зсунулася вона йому в ноги.

– Не вбивай мене! Не вбивай мене! – кликала зойком раз по раз, хапаючися судорожно його колін. – Я тобі нічого не винна!

Однак що се було?

Він стояв хвилину недвижно, мов прикований, коли лежала йому в ногах, і його грудь тяжко дишіла. Сопів, неначе по тяжкій фізичній праці, неначеб підніс раптом і кинув до землі величезний тягар або перебіг шаленим бігом широке поле на раптовий, як смерть поважний, поклик.

Кілька хвиль стояв тихо, важко віддихаючи, а відтак, якби відзискуючи пам'ять і розуміючи своє і її положення, копнув її згірдливо ногою і мовчки віддалився.

Коли вона, ослаблена несподіваним, наглим переляком, дрижачи на цілім тілі, піднялася і оглянулася за ним, його вже не було. Неначе розплився в глибокій теміні, так зник із її очей.

Два кроки від неї лежала сіль, яку опустила в переляку, і чорна земля дишіла грубою грудою.

З-за одної розірваної хмари показався на хвилину місяць, пождав, аж не приволіклася друга й не закрила його зблідніле магічне обличчя наново. Десь недалеко забрехала якась собака, а відтак настала знов цілковита тиша.

Все волосся стануло їй дубом, і вона скричала проразливим голосом. Їй здалося нараз, що вся темінь і вся самітність чорної спустілої землі збилися оце вкупу, заворушилися проти неї, що туй-туй вирине з-за неї наново постать Сави й не лишить її вдруге живою. Білий і рівний, виросте з одної або другої сторони і зблизиться до неї. Він усе ще з нею не готовий. Вона чула се. Його страшні очі чула на собі, а її душа кривавилася, мов покалічена.

* * *

Гірко плачучи, забрала сіль і почала бігти. Все наново оглядалася в дикій тривозі, чи він не здоганяє її, але стрічала лише саму глибоку тишину й густу темряву.

Місцями збивалася вона в величезні клуби і ставала муром проти неї. На розі під липами коло панського дому, потім наздовж попри панський город, усе муром, усе муром, а наостанку коло Докіїного города попри старі верби, що ділили сад Докіїн від її сусідів. Там вона перемінилася в чорну стіну між густим пруттям і сунулася громом на неї. Стогнучи, забігла в домашнє обійстя, а при сінних дверях майже повалилася. Незвичайним шелестом у тихих сінях викликана, вийшла Докія, здивована, зі світлом із хати, і дівчина була би її дверми звалила, наколи б вона в рішучій хвилі не подалася зо світлом назад.

– Бог з тобою, Анно, що ти так летиш? – спитала здивована жінка, підносячи високо світло вгору і освічуючи обличчя і цілу постать задиханої дівчини.

Анна була бліда, неначеб з її лиця зникла остання крапелька крові, а з остраху губи її аж поштивніли. Витріщившися на жінку широко отвореними, до нестями заляканими очима, затріснула за собою сильно сінними дверми.

– Бог з тобою, дівче! Що таке? – повторила жінка своє питання.

– Ніщо! – вимовила беззвучним голосом. – Я здибала Саву! Я гадала, що він мене уб'є! Ой Боже, Боже, Матінко Христова!

– Та як уб'є, та за що уб'є? – питала живо Докія, вступаючи за дівчиною в хату.

– Ну, таже уб'є! Через Рахіру! Такий був страшний, що… ей! Боже, Боже, Боже!

З печі роздалося півголосне хихотання.

Се, підпивши собі трохи, Василь сміявся, та, умостившися вигідно на великій печі, прислухувався уважно всьому, що діялося в хаті.

– Сава хотів тебе вбити? – спитав тепер весело. – Та за що? Щоб забрати собі вашу гуску[131] солі? Ну, і було би за що людську душу на себе брати! – і, сказавши се, захихотав знов, як переділе, весело, глупкувато.

Докія поставила світло на своє місце, на комин, і звернулася до розпочатої праці коло печі. Анна сіла втомлена на лаву коло неї і оповіла стрічу.

– Його очі були такі страшні, Докійко, – докінчила, – такі страшні, що я скільки жити буду, не забуду їх ніколи!

– Іди, доньцю, йди! – вспокоювала жінка. – За що мав би тебе вбивати? Сього й не кажи нікому, бо якби старі почули про се, то б на місці стали тобі ворогами. Сава ж лінюх, пустий з дівчатами, але він не лихий хлопець. Я його знаю, так як і того, другого, знаю. Тобі щось у нім привиділося, і ти перелякалася, доньцю. Іди, лягай на постіль і не згадуй про се нікому.

Відтак принесла з другої, святочної хати свячену воду й покропила нею зворушене дівча. Їй було жаль молодої мучениці, що зі самої гризоти й тривоги про своє щастя бачила майже що не в кождім якогось ворога. Зрештою вона вірила і в «нечисті очі».

– Савині очі для тебе тепер недобрі, – об'ясняла спокійно дівчині, – бо для тебе тепер взагалі позори чоловіків шкідливі. А коли ти ще перед ним перелякалася, то певно, що він десь добре на тебе витріщився! То ти, доньцю, його вже сама злякала!

Так уговорювала й успокоювала вона ще довгий час дівчину, поки ся не лягла на спочинок. Але цілковито не могла її вспокоїти. Скулившися на постелі, лежала непорушно і гляділа великими очима мовчки вперед себе.

«Він таки хотів мене замордувати! – говорив у ній якийсь голос, ніби десь дуже здалека. – Я се знаю! Хоч най сьому ніхто не вірить, хоч най вірить, то я се знаю! Оце хотів він таки зробити, хоч Бог знає за що!»

Погляд його відчувала на собі, неначеби блискавка попалила її, а його ніжне, дитиняче обличчя, з виразом поваги й болю, не покидало її у сні. Аж надранком попала в сон безсонний. Коли збудилася, були в неї руки зложені, як до молитви. Скільки разів прокидалася вночі зі сну, руки все складалися до молитви. Вона й успокоїла глибоко розриту молоду душу дівочу…

XVII

Щось чотири дні перед святим Михайлом скоїлося в Івоніки нещастя.

Два музиканти минали доріжку, що вела в «сусідній» ліс попри бурдей, і грали.

Скрипка заводила щось своїм тоненьким голосом жалісливо, а цимбал поважно вторував. Здавалося,